"Радощі"

Архип Тесленко

Нудиться Кирило Хоць. Ніч, а йому й не спиться. Перевертається під сіряком то на той бік, то на той, аж піл торохтить. Що йому робить у світі божому? Зима... Морози, а в його топить нічим... Ну хоч кричи — нічим. Прокурить жінка гнойком, наробить чаду — та й усе. Як у хліві — в хаті: двері набрякли, по кутках аж позацвітало, вікна й не розтають... отут не простудишся! Недавнечко ж синка поховав... Такий був хлопчик розумний, втішний — поховав... Ех, це вже в його шоста дитина на тім світі... Що ж... Заробітку катма. Ходив і в город учора, й позавчора ходив,— до дров, думав, хто візьме. Стояв-стояв, мерз-мерз, та чого й вийшов — ніхто не спитав...

Сумно, досадно Кирилові. Ось і Параска з печі, жінка його:

— Кириле, та що ж воно буде? На печі ось, а поглянь іди, які ніжки, які ручки в дітей: як лід!

"От лихо,— думає Кирило,— хоч би мороз пересідався абощо",— і він підвівсь і дивиться у вікно, чи не хмариться, чи не м’якшає. Та ні: зорі так мигтять та виблискують.

"Хм... ну що ти казатимеш?" Повісив голову, думав-думав: нічого... Треба й сьогодні в город. Засвітив... Се, те — давай сокиру гострить. Параска з печі зволоклася, за гнойком пішла. Дітки, Оленка з Андрійком, і собі з печі. Позгинались на лежанці, дивляться... так жалібно дивляться на батька.

— Чого ви тут? — батько до їх,— померзнете, гетьте на піч!

А Оленка:

— Ні, ми...— почервоніла та й нічого. Погострив сокиру Кирило, у вікно подивився: небо біліє, світ скоро... Перекусить би чого. Вломив хліба — чого ж би до хліба? Заглянув у мисник, пересунув в горщичок, пошарив на лаві — нема нічого.

Оленка:

— Татусю, татусю, ось я вам! — та, як зайчик, під лаву, вхопила часничину:— Ось, татусю, я й обчищу ще.

Аж усміхнувся татусь. Обчистила.

— Нате!

Узяв Кирило, маже шматок. Вона так уже зазира в вічі йому, так зазира, далі:

— Т...татусю.

— Чого?

— На... наберіть..— Пальчик у рот та й похнюпилась.

— Чого наберіть?

— На... на спідничку.

Дивиться Кирило.

Вона:

— Я... Я виросту, то й... сорочку шитиму... вам.

Андрійко меншенький:

— А мені... А мені... пилога ж... ж ожюмом...

Кирило аж засопів.

— А, де ви набрались на мою голову! — каже.

Архип Тесленко — Поганяй до ями! Архип Тесленко — Патріоти Архип Тесленко — "Да здравствует небитіє!" Ще 27 творів → Біографія Архипа Тесленка

Оленка:

— Он у Цмелів... і... Ганнусці набрали, й Устусці, а я... А мені й...— та й скривилась. Та така: оченята позакружлювані, личко бліде, сорочечка обстрьопана... плаче, бідна.

А Андрійко й собі:

— Он, он у Цмелів... ожюм, пилоги, а в нас, а в нас... І ні,— такий страдний.

Похнюпивсь Кирило. Жалко стало. Пригадав, як і ті, покійні, оджили в його. Плачуть, плачуть, було, а він ще б’є, було... Ех, оджили... А це й сі... та двойко ж їх тільки... Бідненькі... Жалко! — й хліба не проковтне. Перехрестивсь, дранку на себе, другу зверху, за сокиру — та й гайда. Надворі світало. Прийшов у город Кирило. Десь узялось ще чоловіка з шість. Поставали, стоять під крамницею. Одежа — латка на латці в кожного, чоботи — ніски так і позадиралися. А холодно — страх! Скрізь так іскорки й грають, під ногами тріщать, ворони позгинались на дереві, дим стовпами, та такий проти сонця червоний. Тупцюють дроворуби, хукають у руки, а носи сині, на бородах сніг...

Підходить двірник в кожушині:

— Ану, до панів наших.

Кожний так і рушив з місця.

— Ні,— каже двірник,— не всі. Ходім... ти,— та показав на самого молодшого, на самого здоровішого. Так і осіли всі, тільки дехто головою скрутнув, дехто почухавсь. А той... той пішов, осміхається. Кирилові так заздрісно стало.

— Аж противно,— каже,— як ото воно ще й зуби скалить.

— Радий, бач, що взяли,— каже один.

— Еге,— каже другий,— показний, бач... Та це й прохарчиться він, і в кишеню перепаде.

"Ех,— дума Кирило,— от щасливий... А він... чого його не взяли?.. Чого ж він непоказний такий? Чого він... ні зросту, ні цвіту?.. Та це... гляди, й сьогодні не візьмуть!"

Підходить міщанка якась, товста і в шалі великій.

Кирило:

— Я.,, мене!

— Ну, не дуже "якай",— визвірились.— Не ти сам! — та й заступили його. Так і вдавило Кирила. Чи плакать, чи що й робить? Пом’явсь-пом’явсь та під другу крамницю сам собі став. Стояв-стояв, ніхто нічого.

"О боже мій, ну що тут робить?" Утер очі, бадьориться давай:

— Ану до жидка до якого, столярувать давай... От столяр так столяр! — осміхнеться та ще й усом моргне!

Одначе час не стоїть. Почали вже розходиться ті.

Глянув на сонце Кирило — високо...

— І, лихо! Та це вже і не буде нічого. Так-таки й сьогодні не візьмуть? — Похукав руки.

"Піду... піду до панів,— дума.— Дітки... плачуть... піду!"

Рушив.

"До яких же панів? До цих хіба? — Перейшов через дорогу, постояв...— Ні, ніяково до цих, страшно: дім великий... Хіба до тих он? Ану — до тих..."

Пішов, м’явсь-м’явсь, і через фіртку загляне, і через огорожу... "Ні, ніяково... Піду аж до тих он..."

Пішов, уже й полою втерся, уже й защіпкою цокнув, та й... що ж він казатиме, як увійде? Як у вічі панам дивитиметься? "Нічого, ждатиму вже!"

Вернувсь під крамницю синій-синій, зігнувся та так уже дивиться на всякого, так дивиться... Ніхто нічого...

"Ну й люди, ну й кляті, ситі, пикаті, осоружні... Ху, хай вам лихо!"

Поплигав... минув крамницю, один дім, другий... "Куди ж це він? Додому? Чого? З чим? Оленка ж, Андрійко..." — так і вдавили сльози.

"Вернусь, що не буде... Кланяться буду усякому, просить усякого... Так і так, скажу... дітки гинуть. Ось іде пан якийсь — оцьому й поклонюсь... Ні, шуба велика... страшно... Ні, хай під крамницею вже!.."

Дочекався, став...

"От тепер... поклонюсь оцьому".

"Ні, опалети великі — начальник великий. Хай он тому..."

"Ні, пика сердита".

"Ага, ось іде... дивиться весело,— оцьому... Ні, ніяково... соромно... От лихо! Ну, хай-но тому..."

Проходить і той, проходить і другий... "Отому непремінно вже!.."

Проходить і той.

"А-а, добра б тобі не було, життя отаке!" — заскреготів зубами, поклигав.

Трохи й не пропав, поки додому доліз. Аж у серце кололо, гак змерз. Одчиня хату. Андрійко з печі:

— Татусь, гостинця, гостинця!

Аж зуби зціпив татусь.

— А, гостинця тобі!., гостинця!.. А, печете ви мене!

Кинув шапку, похукав у руки, розстібаться давай.

Сіпа ті ґудзики, сіпа, не розстібнеться: як граблі руки.

— А, посохли б тобі,— каже,— а, а... нечиста сила!

— Боже мій,— каже жінка,— ти б же сказав... дай я розстібну...

— Не печи мене,— крикнув,— не ріж мене!

— Боже мій, хто ж тебе ріже?..

— Нечиста сило, сатано!

Посунулась жінка аж на піч. Дітки в куточку на печі позгиналися, трусяться, плачуть.

Кирило до полу:

— А, печете ви мене!..— та кулаком у груди себе:— Пе-е-чете!

Жінка:

— Та боже мій, дітей поперелякуєш!

— А, дітей... діти... топи... грій... спідниці, озюми їм! "Он у Чмелів..." Ось і воно... сміття!.. А, печете... а-а, коли я здихаюсь вас!

Оленка,— що вже їй сталось,— як схопиться, та прожогом з печі. Мати за руку:

— Куди ти, господь з тобою?

— Піду, піду утоплюсь, піду... простуджусь...

— Та бог з тобою!..

— Як і... І допікають ще... Коли б... Коли б хоч... умерти,— плаче, аж захлинається.

Кирило сів на лаві.

Оленка:

— Коли б... хай... І Ганнуся, й Устуся в Цмелів... будуть, а... А мене... У вас і... не буде.

Похнюпився Кирило.

Рипнули двері. Увійшов чоловік у сіряці. Глянув Кирило: кум Хома, такий веселий, осміхається.

— Здорові були,— каже,— та боже поможи! — та руку Кирилові простяга. Цього не було ніколи, а це — простяга.

Кирило:

— Здорові! — та й знов похнюпивсь, руки мов і не бачить.

Хома ближче до нього.

— Як бог милує? — каже.

Сунув тоді й Кирило свою, тільки як неяшву,

— О куме,— каже той,— хіба так чоломкаються?.. Отако-о! — придавив йому, ще й посіпав.

— Ет,— аж лоб зморщив Кирило,— без діла мені чоломкання те.

— Чого?

— Та зовсім воно... не личить нам.

— Личитиме... ось і ми по-благородному будем...

Кирило так непривітно:

— По-благородному... на чорта нам благородне те?

— Чого?

— Та... он хата замерзає, чортма нічого... по-благородному!..— Зцідив зуби та ще дужче похнюпивсь.

— Хе-хе! — сміється Хома.— Сердиті кум!

Мовчить Кирило.

— Не журіться, куме, ось... не замерзатиме хата.

— Ех,— скрутнув головою Кирило,— не замерзатиме!

— Хе-хе... ще й не вірять кум... не те я чув, куме!

Підвів голову Кирило.

— Хе-хе... от чув!., от чув!..— Хома йому.

Дивиться Кирило.

— Що ж там? — питає.

— Еге, нічого... Я це й прийшов до вас... Не замерзатиме...— та по плечі, по плечі Кирила.— Не замерзатиме!

Здвигнув плечима Кирило:

— Що ж там? Кажіть!

— Так-то, й кажіть!.. Хе-хе... тут таке... от чув!

Аж осміхнувся Кирило:

— Так... кажіть!

Хома так потихеньку:

— Он що... виборних вибирать будем... У Думу... хе-хе!

— Гм,— Кирило й губи оддув,— знаю... таке...— Махнув рукою та й знов насупивсь.

Дивиться Хома:

— Що ж, куме, не до вподоби?

— А що ж,— Кирило йому,— що мені з Думи тієї?

— Як "що"? Дума ж, не на що то й Дума... Дума ж таке буде видумувать, значить, щоб... щоб, значить... холодно оце у хаті в вас, то щоб не холодно було... От що з Думи тієї!

— Таке... І кому там нужні ми? А так плеще наша браття.

— Е, ні, куме, стійте, це не "наша браття", це он хто — це сам земський казав. Од самого земського чув.

— Що?

— Од земського чув... У свідителях за Семена був.

Кирило ближче присунувсь до Хоми:

— Та й що?

— Що ж... сидимо в прихожій, чоловік з десять нас, балакаєм: той цієї, той тієї... згадали про бідність. Ось чоловічок один і давай про вдову про одну... "Ну й страждає,— каже,— бідна, так от страждає: ні топлива, ні хліба, а дітки ж то — сам дріб’язок". Де взявсь земський: "А що ви тут?" — каже. А ми: "Та це... про бідність,— кажемо...— Так уже,— кажемо,— жить гірко нашому братові, так гірко..." — "Потерпіть,— каже,— ось Дума скоро... не гірко буде". Та й пішов у другу хату. Коли ось знов виходить, лист виносить якийсь. "Ось,— каже,— що цар пише..." І там як зачав читать нам, як зачав читать... І все про те, що... хе-хе... І нам жить добре буде... Та й каже: "Бачте... це ж і Дума на те... потерпіть..."

Параска аж голову з печі.

— Так... так і цар пише? — питає.

— Еге ж, еге,— осміхається Хома.— А ви думали як? Жарти? Хе-хе... А кум ще й не віріли.

Кирило й собі осміхнувся та так радісно до Хоми:

— Так, куме... Як же ж... Що воно буде?

— Хе-хе... А вам якби що?

— Та що ж... якби... хе-хе... якби... щоб і ми люди....

— Отож... не що-то й воно: тут уже як не верти, а як ти чоловік, так і я чоловік.

Про вірш

Глибоко психологічна новела, сповнена нещадної екзистенційної іронії щодо самого поняття бідняцького щастя серед крижаного пекла зимового виживання. Автор передає відчай селянської родини, де будь-яка дрібна удача оплачена безмірними стражданнями.

Історія

Новелу написано в один із найтяжчих періодів життя Архипа Тесленка — роки реакції після поразки революції 1905–1907 років, позначені масовим зубожінням селянства, голодоморами та поліцейським терором. Сам автор у цей час зазнавав переслідувань за участь у 'Селянській спілці'.

Твір відображає типову долю безземельного та малоземельного селянства Лівобережної України, яке взимку опинялося перед загрозою фізичного вимерзання через відсутність дров і заробітків.

У доробку прозаїка 'Радощі' стоять в одному ряду з шедеврами світового психологічного реалізму та експресіонізму, де побутовий натуралізм переростає у філософську притчу про ціну людського буття.

Форма

Експресивна реалістична новела з ознаками раннього психологічного експресіонізму. Текст організовано як напружену зміну нічного безсоння, тривожних внутрішніх рефлексій та скупих, болісних діалогів подружжя.

Ритм прози уривчастий, судомний, перевантажений короткими реченнями, трикрапками та паузами, що матеріалізують стан фізичного замерзання і нервового виснаження персонажів.

Як читати

Заголовок 'Радощі' має гостро іронічний, трагічний підтекст: справжньою подією, що дарує тимчасову полегкість, стає випадковий підробіток чи шматок хліба, тоді як повсякденням родини Хоця є замерзання у власній хаті та хронічне ховання власних дітей (шестеро вже на тім світі).

Образ зимової хати деконструює міф про 'тепле родинне вогнище': це темний, вогкий склеп із зацвілими кутками, де топлять смердючим гноєм, а дитячі кінцівки порівнюються з льодом. Холод виступає самостійною, ворожою метафізичною силою, що методично вбиває людину.

Психологізм образу Кирила Хоця досягається через деталі нічного збирання сокири на заробітки до міста: сором перед дітьми, які жалібно дивляться з печі, безсилля перед жінкою і водночас незламне, майже тваринне прагнення захистити решту живих душ, що балансує на межі злочину та святості.

Теми: боротьба за виживання · зимовий холод і голод · дитяча смертність · безробіття · гірка іронія долі · родинна трагедія

Усі поети