Школяр

Архип Тесленко

Миколка, Прокопiв хлопчик, такий школярик гарнесенький був: сумирненький, соромливенький, млявенький, як дiвчинка. Та ще ж такий чорнобривенький, бiлолиценький, носок невеличкий, щiчки круглесенькi, ще й чубок кучерями. Воно й училось нiвроку йому. Страх яке до книжки було: чита, одно чита, а особливо як на урок загадають щось таке, — чи про луку, чи про лiс... Ну й любило це!

Раз гулять повели їх у лiс. Воно вбiгло в гущавину та:

— А як ось тут гарно!.. гiллячко... сонечко в дiрочки... мережечки... ну й гарно!

Далi вхопило квiточку, осмiхнулось, притулило до щiчки, погладило...

А там що раде знать було все!.. Усе було розпитує вчителя, усе розпитує i про се, i про те, як i дощ, як i снiг. Вчитель було не навтiшається ним, усе було по щiчках його, по щiчках, а воно вже таке раде ото, так осмiхається та ту голiвку так простягає до його... Таке. А то раз учитель пiдiйшов i питає:

— А що, Миколко, вивчив урок? Воно встало, осмiхається... тут осмiхається, а там сльози.

— Плакав, чи що? — питає учитель. Воно так болiсно:

— Нi. — Далi руку до очей та й скривилось.

— Чого, що таке? — вчитель йому.

— Б...били.

— Хто?

— Батько.

— За вiщо?

— За... за... — та й не доказало за плачем. Дiло ж ось як було. Встав Миколка вранцi, почитав трохи, — снiдати пора, вiн i каже:

— Мамо, що їсти?

— Що ж? — мати йому. — Он хлiб, ось борщ... Насипала борщу йому. Взяв ложку Миколка, сiв до борщу до того... А борщ же той... аж воня, аж нудить кислятинням: нi олiйки, нi квасольки в йому, та ще й учорашнiй, холодний та перебовтаний. Сидiв, сидiв Миколка над ним — не пожене нiяк. Устав та з тим i вдягаться давай. Одiгся, дiйшов до дверей — за печiнки тягне. Вiн знов:

— Ну що їсти, мамо?

— Та я ж не знаю, — мати йому. Миколка по горшках: i в той заглянув, i в сей... Увiходить батько знадвору, такий сумний.

— От лихо, — каже, — хлiба на денцi тiльки.

Миколка своє:

— Та, мамо, що їсти?

— Батька питай.

Микола:

— Он у людей i риба, й олiя.

Батько так бликнув на його. Вiн байдуже:

— I оладки, — каже, — i в школу беруть.

Батько:

— Що?! — Та як ухопить деркач.

— Так тобi ще, — каже, — риби, олiї! Шкури з мене, шкури! — та деркачем його, деркачем. Меншенькi четверо, що теж їсти дивились, на пiч усi, як горобчики.

Архип Тесленко — Тюрма Лохвиця Архип Тесленко — Патріоти Архип Тесленко — "Истинно русский человек" Ще 27 творів → "Школяр" (скорочено)"Школяр" (шкільні твори) Біографія Архипа Тесленка

— А, сякi-такi, — кричить батько, — їсти!

А то ще й зодiв... Раз увечерi роззувся Миколка та й моня чоботи, й моня в руках, а далi так боязко:

— Ну й чоботи... чисто потрюхли... ноги так мерзнуть.

— Що? — батько.

— Мм... дiрки скрiзь.

Батько з рук у його, подививсь та по пицi його, по пицi халявами:

— Гляди, — каже, — гляди!

Позатягав, як умiв, де бiльшi дiрки, й нiчого. Ось другого чи там третього дня приходить Миколка сумний-сумний i їсти не питає. Сiв на лавi, клiпа очима. Батька в хатi не було. Мати пряла на полу. Сидiв, сидiв, далi встає i, як неживий, диба-диба до полу... став i стоїть, похнюпивсь.

— Чого ти? — мати йому.

— Та... та, — губи задрижали, лице скривилось, i вiн засичав тiльки.

— Отакої! Чого ти? Помовчав, далi так тихенько:

— Мамо!..

— Ну?

— У... у мене...

— Що у тебе?

— У мене, — повернув п'яту, показує... Глянула мати — пiдбора нема. Зiтхнула й нiчого.

— Що ж... оце... як... батько побачить? — плаче, так плаче Миколка.

Увiйшов Прокiп, Миколка й дух притаїв. Сiв i то побiлiє, то почервонiє; дивиться в землю та чобiт той одно хова за другий та ввесь так i тремтить. Прокiп байдуже до його, полiз пiд лаву собi.

— Де воно, — каже, — в чортового батька коноплi тi? Холод такий, а тут пiдперезаться нiчим, хоч би мотузок абощо виплести.

— Хм... там десь... — жiнка йому. — Та... те й упослi б, а тут... он... — та очима на Миколку й показує.

— Н... не кажiть, — сичить Миколка, — не кажiть.

— Як же ж, — мати йому, — а в школу в чiм пiдеш?

— Що таке? — батько до їх.

— Пiдбор у Миколи одпав...

— Що? — крикнув.

Тут Миколка, як печений, як схопиться та пiд пiл, та аж за стовпцем опинивсь. Подививсь-подививсь Прокiп, засiп...

— Ну, нiчого, — каже, — хай, — знайшов конопельок, плете, нiчого нiкому. Жiнка дивилась, дивилась та:

— Так, Прокопе, що ж з чобiтьми? Мовчить Прокiп.

— Пора б... уже ж, — тi й на латки не годяться. Мовчить.

— Чи ти не чуєш? Треба ж робить щось. Прокiп так бликнув на неї:

— Хай, його, — каже, — калiкою зробить!..

— Отаке!.. Божевiльний!.. Миколка з-пiд полу:

— Мамо, — сичить, — цитьте!.. мамо, цитьте!.. Цитьте ж.

Мати йому:

— А в школу як?

Прокiп так хижо:

— А, в школу... грамоти тобi!.. в пани сина!..

— А хоч би й у пани?

— Щоб i нога в школi!.. щоб i нога не була! — кричить.

Миколка:

— Як же... я ж не... ненарошне.

— Старцюго, — батько йому, — панувать!.. Ось прийде, за стiл залiзе... книжки розкладе, перо... старцюго, щоб i нога не була!

Аж перекидається та плаче Миколка:

— Он... он, — каже, — усi... учаться — i Василь, i Павло... гарно як.

— Iч, старцюго, рiвняється до яких...

— А хiба... хiба душа в мене... хужа?

— Смiттюго, у їх плуги свої. В найми з душею з своєю!

— Божевiльний, — жiнка йому, — нащо ти був зразу в школу оддавав його, нащо ти?..

— А, ти розумна!

— Ти ж сам одвiв його, ти ж сам записав, а тепер... Як тобi не соромно, як тобi не грiх потрiпувать дитину отак?

Прокiп, нiби засоромившись:

— Та ти, ти, — каже, — домелешся!

— Що домелешся?.. Убивать будеш? убивай, домучуй уже, дорiзуй нас! — Хусточку до очей та й сама в плач.

— От боже мiй, — каже, — i де та смерть, що вона i не забере нас од тебе... Поки вже ми отак i труситься будем тебе? — Хлипають обоє. Прокiп нiчого вже. Плете — сидить. Згодом трохи встає i якось досадно-досадно:

— Школа... школа — здирство, школа— грабiж... — кинув мотузку, надiв шапку. — Школа останню сорочку стягне з тебе, — в груди себе... Та мов аж з плачем: — Оста-а-н-ню со-рочку!

Грюкнув дверима, пiшов, голову похнюпивши.

А Миколка:

— Як... як гарно... вчитися, а вони... в найми... — Та з-пiд полу до дверей.

— Куди ти? — мати до його.

— У школу... хай... як знають...

— Обiдать же... чоботи ж...

— Хай!..

Надiйшов вечiр. Засвiтили. Бiжить Миколка. Батько за столом саме сидiв, засмучений такий; мати щось моняла на полу. З очей у неї капали сльози. Миколка :

— Ось, ось, — показує чоботи.

— Де то ти? — здивувалась мати.

— Хе-хе... учитель дали.

— Як учитель?

— Хе-хе... сиджу, а вони: "Чого ти сумний такий?" — "Чоботи порвались", — плачу. "Цить, — кажуть, — у мене зайвi є". Виносять. "На", — кажуть.

Мати взяла, так обдивляється.

— Спасибi, — каже, — дай бог здоров'я йому. Миколка:

— Хе... а покажiть i батьковi!

— А дивись iди. Прокопе, — каже мати. Прокiп байдуже, давай осмiхаться сам собi.

— Дивись iди, глушмане. Прокiп наче й не знає нiчого:

— Що там таке?

— Сюди йди!

— Чого? — почухавсь, пiдiйшов. — Ану, що тут? — Узяв. — Так це вчитель? — питає.

— Глуха тетеря... не чув мов.

— Хе-хе... живем, значить.

— Нi, — жiнка йому, — мерщiй наймати побiг...

— Балакай, — Прокiп до неї, — наймати!.. Менi, думаєш, i не жаль ото? Я побiг позичить на чоботи йому, а воно...

— Що таке? — питає Миколка.

— Що... бiгав, бiгав — не позичає нiхто, а тут ще й мiшок пiд плечем, щоб i хлiба де... Менi й кажуть: їсти нiчого, а вiн ще позичає на сина... Треба ще в школу у злиднях таких! А Петро Чхурик: "До волiв його, менi до волiв треба". Думав я, думав... "Що ж, — думаю, — буду бiгать отак та усяке буде цупать отак менi... Дай, — думаю..." — та бух тебе до Чхурика за 15 карбованцiв на рiк.

А Миколка:

— Хе-хе... А я: "Чоботи порвались", а вони: "На

тобi".

— Отож... А я: "Петре, позич, будь ласка", а вiн:

"Найми", — каже.

— Боже мiй, — мати до Миколки, — отакий хлопець та в найми... нiзащо, нiзащо! — Узяла та до себе його так пригортає: — Мiй синочок! — каже. — Гляди ж тепер, слухай учителя, бач вiн який!.. учись ото!

Прокiп:

— А вчись... звiсно вчись!.. Ану сюди книги!.. багато вивчив уже?

— Оцю вивчив, i цю, а цю... ось поки, — показує пальцем йому Миколка.

— Ото по бублик по той? ач бублик який... Що воно за бублик такий?

— Хм-хм... то "О".

— "О! ач яке!.. А то далi?.. Що то за кочерга така?

— То "Г".

— Ач яке!.. А картинки є тут?

— А є... ось, — знайшов йому.

— Ач як!.. А то ж що за копицi такi?

— То хмара. А знаєте, тату, хмара з чого?

— Бо' йо'зна... як можна сили божi знати?

— А я знаю!.. з води... парою йде вгору.

— Ач який... хм-хм... i он про що зна!

— Я ще й про блискавку й про грiм знаю. Це люстричество... з землi набирається в спеку та й креше там i грюка.

Прокiп так дивиться на його. А мати:

— Який!.. А ще ж це тiльки другу зиму в школi вiн. Прокiп:

— Миколко, Миколко!.. Що який то ти... що я б тебе... не знаю... я б тебе паном зробив!.. я б тебе... в семiнарiю в саму!.. я б тебе... Ех! — Помовчав. — Ну хоч би хоч до маленького до чого довести тебе... хоч би хоч ти не страждав, як я оце... Хоч би хоч... у хторокласну тебе.

А Миколка:

— Так... тату... у хторокласну, у хторокласну!

— Боже мiй, хiба ж я ворог дитинi своїй!.. спроможусь, боже мiй!

Миколка загорнув книжку, знов розгорнув, устав, постояв, пройшовсь до столу, до порога...

— Тату... я, я до вчителя пiду.

— Чого?

— Хи-хи... хочеться.

Надiв подарованi чоботи, за шапку й гайда. Увiйшов у прихожу в школу, кашлянув раз, удруге. Виходить учитель:

— А що, Миколко? Миколка: "Хе-хе!"

— Що таке?

— Батько... в школу... у хторокласну... мене.

— Гаразд. Iди ж сюди! — За руку його та до себе в свiтлицю.

Увiйшов Миколка i дивиться, так дивиться скрiзь.

— А що ти? — вчитель до його.

— Ну й... ну й гарно в вас!

В учителя й справдi гарно було. Стiл застелений був скатертиною цяцькованою. На столi лампа горiла в голубiй будцi; блищав самовар. По долу стежечки рябiли. Червонiло лiжко пiд стiною. На вiкнах квiтки... на стiнах картини.

— Ну й живете ви в гарному в якому! — дивується Миколка.

— В гарному! — осмiхається вчитель. — Ото вчись, то й ти будеш у такому...

— I я... А як же... як воно, як жить у такому?

— Учись — побачиш... Сiдай лиш, чаю вип'єш.

Учитель налив йому, сахару вкинув двi грудочки.

— Сiдай! — Миколка сiв на краєчку на стiльчику, дивиться на стакан та так осмiхається.

— Хм-хм... так це... це менi пить?

— Тобi ж, тобi... бери ложечку, мiшай!

— Хм-хм... як же воно?

— Бери он i булку. Бере осмiхається, присьорбує... Учитель тим часом узяв скрипку, грати давай, i як загра-загра...

Про вірш

Трагічна психологічна новела про скривджену дитячу долю, що змальовує нездоланну прірву між зворушливою спрагою селянської дитини до знань і нелюдськими злиднями, побоями та безпросвітним домашнім мороком.

Історія

Новела «Школяр» — один із найвизначніших творів Архипа Тесленка періоду першої російської революції 1905–1907 років, надрукований у київській газеті «Громадська думка» (1906). Сам письменник, працюючи волосним писарем і навчаючись у глухівському вчительському інституті (звідки був виключений), безпосередньо спостерігав нищення талановитої сільської молоді під тягарем бідності й царистського безправ'я.

Твір тісно пов'язаний із автобіографічними рефлексіями автора та його участю в селянських виступах на Полтавщині (організація «Селянська спілка»), за що Тесленко невдовзі зазнав арештів, заслання до В'ятської губернії й передчасної загибелі від сухот.

Форма

Ритмізована імпресіоністична проза з виразною оповідною орієнтацією на живий селянський сказ, багата на зменшувально-пестливі форми («гарнесенький», «сумирненький», «білолиценький»), що створюють разючий контраст із суворою подієвою канвою.

Динамічний синтаксис із парцеляцією, еліпсисами, риторичними паузами та недомовленістю передає схвильовану, сповнену внутрішнього болю авторську інтонацію та переривчасту, крізь сльози, мову скривдженої дитини.

Як читати

Образ Миколки будується на тонкому психологізмі: це дитина-поет із вразливою, естетично чутливою душею, яка інстинктивно горнеться до краси («гіллячко... сонечко в дірочки... мережечки»), тягнеться до квітки й ласки вчителя. Його портрет витриманий у ліричних тонах народного ідеалу чистоти та беззахисності.

Драматичний злам розгортається через огидну побутову реальність голоду («борщ же той... аж воня, аж нудить кислятинням»), яка знецінює чисті поривання. Батьківський гнів і побої за книжку виступають наслідком огрубіння знедоленого селянства, ув'язненого в боротьбі за виживання, де духовний порив дитини сприймається як недоречна й шкідлива розкіш.

Теми: знедолене дитинство · тяга до освіти · сільська бідність · соціальний трагізм · жорстокість побуту

Усі поети