У городі

Архип Тесленко

Після великодня торік була якась неділя. Я пообідав і пішов у садок. Чого й пішов? Просто так, подивитися, як дерево цвіте. Ну й цвіло ж! Вишні там у нас, чи повірите, як молоком пообливані були: сонце світить, а вони вже білі-білі стоять. Бджоли поживились тоді: ще, як на те, тихо було, так вони одно в’ються, одно гудуть. Гарно так було, та пах такий був. Ще соловейко як піде "тьох-тьох-тьох" — аж дух радіє.

Стою... Як ось... "трісь!" щось так збоку. "Що воно?" — думаю. Прихиливсь та й дивлюсь. Коли воно — Петро, парубійка Омельків, лізе-лізе у садок у Симонів. І такий празниковий: новий картуз на йому, ще й набакир, нова чумарка розхристана, і жилетку синю видно. Переліз і чалиться... Куди ж це він? Аж... Я й не туди-то... Маруся під калиною! І така: в квітках, у намисті, у керсеті в новому, в сорочці вишиваній... А сама... так і жевріє, бровенята так і чорніють — ну, як квіточка ж, ще в косі й стьожка червоніє. Сидить і перебира якісь квіточки голубенькі. Петро припаливсь та так злегенька:

— Тю!

Вона й жахнулась, підвела головку, як ясочка, та й засміялась.

— Іч який,— каже,— ось я тобі...— та й ударила його квіточками по чумарці. А він пальцем на неї.

— Ну-ну-ну,— каже,— чого на вулицю не йдеш?

А вона йому:

— Хай ще збираються,— та сіп за полу його. Він так і впав коло неї, вхопив її за шию рукою, а вона його квіточками злегенька по лиці, по лиці, далі й схилилась на його...

Як уже вони милувалися там, що шепотіли — не знаю... Бачив тільки, що вона часом за груди бралась, на соловейка позирала та до Петра тулилась. Він до неї... Я й думаю: "От щасливі люди". Як ось... Що ж "ось"? На мою думку, і хай би ото вони так раювали. Так... Слухаю:

— Марусю, Марусю! — гукає Симон од хати.— Іди лиш,— каже,— сюди.

Обоє так і посхоплювались. Петро й каже:

— Мо’, старости... тепер вони вештаються.

Маруся обтрушується, обгладжує спідницю, вирвала травиці, обміта черевички...

— Гляди ж,— каже Петро,— мо’, й справді старости, то гарбуза дай їм... Ми молоді ще — погуляєм... як гарно!.. А там, дасть бо’, і поберемось. Виходь же на вулицю.

А Маруся:

— Вийду, вийду.

Та й пішла... І так несміливо: що ступить, та й придивляється з-за вишеньок, і то побіліє, то почервоніє. А Петро ще раз:

Архип Тесленко — Що робить? Архип Тесленко — Вірші Архип Тесленко — Не стоїть жить Ще 27 творів → Біографія Архипа Тесленка

— Виходь же!

Та через лісу, та до молоді, що вже пісень заводила. Маруся виткнулась з садка і, як скам’яніла, стоїть і не зворухнеться. Гляну до хати, аж там... міщанин якийсь з батогом, такий засмальцьований. Батько гукнув її ближче, міщанин і питає:

— Ну, дівчино, наймешся до мене?

А батько:

— Хоч не найметься, то наймем.

Так і залилась бідна сльозами.

Батько й каже:

— Плач не плач, а нічого не поможеться. Я вже ось стільки жалів тебе, не наймав, а це не по силі вжаліть. Ти ось, слава богу, дівка, тобі й сього, й того треба, та й ті більшають (у Симона ще е маленьких троє). І тим треба, та й так усього треба, а я... що я сам... Та ще он і люди тюкають: яка, кажуть, дівега, а він у такому вбожестві держить її дома... Так ото таке: оце, спасибі, трапивсь чоловік, дає тридцять п’ять карбованців, дає зодів, то де нам узять? — наймайсь та й нас будеш піддержувать.

Мати там сльози втира, а там теж:

— Наймайсь, доню, нічого не зробимо. Спасибі, що й лучились дядюшка ці, у їх же легше-таки, ніж у хазяїна де абощо.

А міщанин:

— Е, у наших легко, ми торгуємо, телята ріжем, у наших усе сиди, усе гуляй... І у наших — город — благородно усе.— Такий чудний.

Маруся нічого вже. Пішла в хату... Вийшла і без квіток, і без намиста, у буденному в усьому. Сіла на віз поруч з різником, поїхала.

їдуть поз молодь, дивиться Петро... побілів-побілів. А Маруся... затулилась хусточкою та так і здригається вся, сльози так і ллються.

"Отак,— думаю,— вийшла на вулицю!"

Тижнів через два після цього я у городі був. Сюди заглянув, туди никнув, та аж до смерку дом’явсь. Смерком іду додому. А тихо так. Я йду дорогою, а пішоходом іде дівчина якась: у кохточці, в спідничині, платочком зап’ята і боса. Я б і байдуже до неї, та дивлюсь — за нею сунуть... паничі якісь, такі повбирані: піджаки на їх такі, аж вороні, чоботи чи ботинки там аж риплять. От де люди, подумаєш, а вони... сунуть, і оце як не видно нікого такого, панка якого абощо, то вони так ні з сього ні з того: "Кахи!" на ту дівчину або штовх один одного, то той, ніби ненавмисне, та як поточиться, та на неї. А вона, бідна, тільки що не плаче.

— Чого ви,— каже,— начепились на мене? Що я вам винна?

Я дививсь, дививсь, а далі одваживсь та й кажу:

— А що то ви робите? А ще й городські,— кажу,— розумними щитаєтесь.

Вони пом’ялись, пом’ялись, один і мурлом назвав мене, та й повернули назад. Я — до дівчини до тії, вона нічого мені. Ідемо. Дивлюсь — по знаку щось. Придивляюсь — аж Маруся! Та така: щоки позатягало їй, очі — як у ямах, сльози блищать...

— Це ти? — кажу.— Як живеш?

А вона мов крізь плач аж:

— Та оце ж, оце ж так!.. Іду, посилали в місце в одно, а вони й... напали...

— Що ж воно за паничі,— кажу,— розпутні такі?

— Писарчуки, сапожники. Позбираються та й дивляться наймичок... аби вечір.

— То лихо,— кажу.

А вона:

— Це й нічого ще, а то, а то...— та й заплакала, а далі так жалібно:— А то... А то посилають за булкою раз, я й пішла. А надворі хороше, хороше було. Місяць... аж сяє, тихо та тепло... та ще ми живем в уличці, од дерева недалеко, та бузок пахне... А тут ще... як заспівають парубки десь, дівчата — боже! — у мене так і забилось серце...

Натякнула й замовкла. Про Петра, видно, хотіла казать, помовчала й каже:

— Вони ото... сидять, співають, голубляться... Господи!.. Так би й полетіла туди. Та заплакала тільки, та й іду. Коли це хіп мене... з-під огорожі. Я — ой! а далі й... рот затулили. Та уличка глуха, так вони... так вони...

Не доказала, затулилась долонями та як ридне: — Боже мій,— каже,— боже мій!

Та поки й у вуличку повернула, усе плакала.

Про вірш

Драматичне оповідання про трагічне зіткнення чистих патріархальних почуттів сільської молоді з жорстокою, морально розтлінною міською реальністю. Твір сповнений світлої весняної лірики, яка змінюється гірким болем за спотворену дівочу долю.

Історія

Оповідання написане 1906 року в період тимчасового затишшя революційних подій, коли Тесленко активно досліджував вплив урбанізації та пролетаризації на українське село. Розпад традиційного патріархального укладу та вимушені заробітки в містах ставали масовою трагедією селянських родин.

Твір продовжує шевченківську тему зведеної покритки, проте переводить її у площину соціально-економічного відчуження початку XX століття, полемізуючи з салонно-сентиментальним трактуванням сільського побуту.

У творчій еволюції автора новела посідає чільне місце як зразок композиційного двочастинного контрасту між первісною гармонією селянського раю та деструктивним впливом великого промислового міста.

Форма

Новелістична оповідна проза у формі невимушеної оповіді очевидця (сказ), стилізована під живу розмовну бесіду селянина із земляками або читачем. Фрагмент характеризується яскравою пісенно-фольклорною інтонацією, використанням здрібніло-пестливих форм та народної фразеології.

Синтаксис багатий на вигуки, павзи, парцеляції та звуконаслідування ('трісь', 'тьох-тьох-тьох'), що створюють ефект безпосередньої співприсутності в моменті весняного розквіту природи.

Як читати

Перша частина твору розгортається в координатах фольклорної весняної ідилії: квітучий вишневий садок, залитий сонцем простір, чистота закоханих сердець Петра й Марусі. Образи білого цвіту, калини, вишиванок символізують моральну цноту та духовне здоров'я українського села.

Любовна сцена під калиною сповнена цнотливої пристрасті, де ніжність передається через наївні грайливі жести (удар квіточками, схоплення за полу). Проте в цю гармонію вже вплітається тривожна деталь: дівчина 'часом за груди бралась', що слугує психологічним провісником прийдешньої катастрофи й тілесної та душевної вразливості.

Подальший сюжетний поворот (вихід дівчини на заробітки до міста, її моральний занепад і загибель) перетворює опис садка на ретроспективний спогад про втрачений рай. Місто постає демонічним молохом, що пожирає цвіт українського села, перекреслюючи наївні мрії про спільне щастя.

Теми: перше кохання · село і місто · зруйнована чистота · весняна ідилія · соціальна трагедія · втрачений рай

Усі поети