У схимника
Був гарний весняний ранок. Кучеряві монастирські акації цвіли саме і пахли страх як. Гули бджоли, щебетало птаство. З-за церкви сонечко гріло. Зеленіла травичка. Стежечки біліли. Сюди й туди вештались люде, хто в церкву, хто до схимника.
У прихожій у схимника було вже їх повно. Дожидали.. Деякі сиділи собі на диванчику — радились, "як доступати до його". Деякі стояли та зітхали — гріхи згадували. Дідок один з хрестом на грудях тикав пальцем на "Страшний суд", що висів на стіні. Странник якийсь, чубатий, з бубновим тузом на драному сірому халаті, читав йому гріхи на гадюці. Дівчина одна, білявенька, в личаках, придивлялась до ангела з вусиками, що роздував кадильницю на другій картині. Чоловік якийсь, з люлькою в кишені, до другого ангела придивлявсь, що, заплющивши очі, на небо показував чоловічкові якомусь з підбитим оком. У куточку коло дверей стояла бабуся, боса, в керсетині порваній. Бабуся підпирала рукою бліду зморщену щоку і хлипала, — так жалібно хлипала, сльози, як горох, котились у неї.
Одчиняються двері. Увіходить чернець з рудою борідкою. Очі такі сердиті у його.
— Ану, ви!.. — гукнув чернець.
Усі зворухнулись, повернулись до його.
— Увіходьте! — показує на одчинені двері. — Та не проходьте... скраю стійте.
Одкашлюються, хусточками втираються...
— Не шуми, мужва! — гукнув знов.
Увійшли, стовпились коло порога.
Отця схимника не було ще. Стояв поставець тільки посеред кімнати, жовтою парчею прикритий. На поставці лежали рядочком — так близенько одно до одного — купка грошенят зразу, потім євангелія невеличка, позолочена, далі хрест з розп'ятим Спасителем. По праву руч од поставця стояв стілець, потім — стіл, застелений скатертиною. На столі стояло блюдечко з водичкою, лежали купками листи, вздовж і впоперек. Одна купка під столом лежала на стільці, що був підставлений туди. На стіні за цим усім висів величезний образ розп'ятого Спасителя. По праву руч от розп'ятого — висів нерозп'ятий Спаситель. Потім — матір божа з дитинкою і заплющеними очима. Знов — матір божа з шаблями на грудях. Божниця з невеличкими іконками. Перед божницею лампадка горіла. Далі, на другій стіні, висів розп'ятий чернець на хресті. На долонях у черця горіли світильники, над головою дух божий літав, а на лобові:
"За мир страждаю" — написано було. По ліву руч од розп'ятого Спасителя висів знов Спаситель з овечкою на плечах, знов матір божа з дитинкою, далі святі: Серафим Саровський, Хрол-подвижник, Явтух-сотник, Клавдій-скитник, "Страшний суд". Пахло дуже оливою.
Через який час увіходить і отець схимник — невеличкий сивий дідок. На кругленькому животку в отця схимника висів блакитний попередник парчевий. На плечах і спині сутуловатенькій його лежали чорні смуги з білими хрестами та словами усякими. На голові блищала лисина.
Архип Тесленко — "Радощі" Архип Тесленко — Немає матусі! Архип Тесленко — Наука Ще 27 творів → Біографія Архипа Тесленка
Люди вклонились йому.
Отець схимник позирнув якось з утомою на їх, позирнув на розп'ятого черця, зітхнув, далі перехрестивсь, гукнув: "Кажіть за мною!" — і почав:
— "Ісповідую... Господу богу..."
— Не товпся, свинота! — чується з прихожої голос якогось черця.
— "І пречистій... його матері... і всім святим".
— Та, свинота!.. Пху! — чується.
— "І тобі, отче..." — чита схимник.
Перечитав, сів на стільці між поставцем і столом та:
— Ну, тепер, — каже, — до мене підходьте по одному. Підходять люде, прихиляються до його, шепочуть свої гріхи йому.
Схимник хрестить їх:
— Прощаю і розрішаю, — каже. Лізуть руку цілувати. Отець схимник кому дасть, а кому й ні. Рвоне її, насупить брови кудлаті.
— Не треба! — крикне.
— Бач, — шепочуть люди, — зна, хто й достоїн чого! Далі отець схимник обмочує пальці в блюдечкові, витяга не дивлячись листа-"благословення" з купки, — тому з сії, тому з тії, кому з-під столу.
— Бач, — знов шепочуть люде, — зна, хто й "благословення" достоїн якого!
Далі отець схимник показує — спершу головою, потім рукою — на купку грошенят.
Ось і підходить і бабуся боса — та, що плакала в прихожій. Упала на коліна перед ним, б'є поклони, та так щиро, з повагом.
Отець схимник попередником її тіп-тіп по голові.
— Швидче, — каже, — швидче! Встав бабуся, щось казати хоче йому, та й не скаже, тільки губами ворушить.
Отець схимник очі вовком зараз.
— Ну, чого? — каже.
— Батюшечко!
— Ну!
— Синок... двадцять годочків!.. Женить хотіла... Не встає.
Батюшечка позіхнув.
— Прибили в поліції, — плаче бабуся.
— Заробив, значить, — батюшечка їй.
— Господи!.. Хіба ж?.. Тільки й того, що сказав стражникові: "Нема, — каже, — правди на світі: той із шкури лізе, та голодний сидить, а той і пальцем не кивне, та кабаном діло живе".
Пухкенькі щічки отця схимника так і зажеврілись. Він луп-луп очима, далі:
— Мовчать! — крикнув.
— Боже мій!.. Він же ж, голубчик мій, усе на Спасителя було... "Спаситель он, — каже, — учить..."
— Мовчать! — перебив схимник бабусю. Подививсь на неї хижо так, далі:
— Крамольники... До Спасителя вони! їх діло до Спасителя... Мужва!
— Боже мій, — бабуся йому, — я ж нічого не знаю.
— І знать не треба. Онде сидять ті, що знають, — схимник показав їй на "Страшний суд", — за язик, та в огонь! — крикнув.
— Хай господь спасе нас од того, — перехрестилась бабуся. — А все ж... батюшечко!.. Він у мене ж... одним одна дитина. Та самий же меншенький, та такий же розумний, синочок мій, такий же письменний... Боже ж мій! Та старшеньких було семеро, та усі ж і на тім світі... з татусем... Позагонило горе: ні попоїсти, ні вдягтись було...
— Не розсуждать! — знову крикнув отець схимник. — Богу молиться треба, молебень найнять!
Отець схимник поліз по листа. Бабуся три копієчки — на купку йому.
Узяла листочок од його, згортає.
Схимник на грошенята показує їй.
— Спасибо, батюшечко, — бабуся йому, — у мене є трішечки, — позичили людці.
— Та ні, — схимник їй, — клала сюди?
— Клала, батюшечко.
Видибала бабуся надвір, схилилась на липу та:
— Сину мій, сину... — плаче.
Підходить до неї странник з бубновим тузом, простягає руку до листа.
— Ану, що тут? — каже.
Розгортає.
— "Душоспасительне слово до православних християн, — чита: — О рід людський! — чита далі. — Який великий, який страшний гріх заміряться на добро ближнього! Це гріх не простимий ні на тім світі, ні на сім. Це скрежетаніє зубовне, це геєна огненна!"
— Боже мій, — плаче бабуся, — та хоч би ж хоч йому, синочкові моєму, їсточки було що. Хоч би ж хоч не сам хліб той сухий...
— "Що бог дав тобі, тим і задовольняйся. Це його свята воля. Він,святий, зна, кому як..." — чита далі бубновий туз.
— О, рятуйте ж мене! О, що ж робить мені? О синочку мій! — аж руки бабуся лама.
— Ну, чого розквасила губи? — обзивається чернець з прихожої. — Молиться йди. Он уже на молебні пишуться!
Подибала бабуся.
Гув великий дзвін...