Я кохаю ті хмари похмурі,
Що під час велетенської бурі
Як озвуться, то слово їх — грім,
А ударять — перуном палким,—
І здригнеться земля серед бурі,
Як гуркоче розгніваний грім.
Я кохаю ту квітку маленьку,
Що і вітрик зламає бідненьку:
У громами сполохані дні
Захищать її любо мені,
Боронити від лиха бідненьку
В блискавками сполохані дні.
1900-1903
Філософська сповідь серця, що вміщує в собі любов до величного очисного грому суспільних бурь і безмежну ніжність до тендітної квітки життя.
Створено на зламі століть у Києві, увійшов до останньої прижиттєвої поетичної збірки митця «Хвилини» (1903).
Початок XX століття позначився передчуттям неминучого революційного зламу в Російській імперії, на який Грінченко покладав великі визвольні надії.
Твір являє собою зрілу естетичну рефлексію автора про поєднання громадянського титанізму та християнського милосердя.
Чотиристопний амфібрахій із кільцевим та перехресним римуванням, що створює широке, глибоке хвилеподібне дихання строфи.
Двочастинна дзеркальна композиція: перша строфа присвячена грізним хмарам і грому, друга — маленькій квітці та її захисту.
Похмурі хмари та грім уособлюють революційну стихію справедливості, покликану струснути старий світ брехні та розбудити заснулу землю.
Маленька квітка символізує вразливу людську душу, дитину, рідну культуру — усе те чисте й беззахисне, що потребує щоденної опіки посеред історичних катаклізмів.
Грінченко гармонізує в одній особі мужнього борця й чуйного захисника: справжня велич духу полягає в здатності любити грозу, не забуваючи затулити долонею ніжну квітку.
Теми: гроза і квітка · діалектика сили й ніжності · захист беззахисних · очисна буря · гармонія світосприйняття