В степу рвачкий на волі вітер віє,
По світу він гуляє, де схотів,
І бачить: скрізь недоля горе сіє,
І повен світ нещастів і жалів.
О, вітре мій! Тобі нема припини,
І можеш ти до бога долинуть,—
Скажи, коли нам ждать тії хвилини,
Що доля всім дасть широко дихнуть?
Ти, може, чув?.. Терпіти вже несила,
І мука всім серця давно стомила,
І вже снаги нема її знести —
Давно вже час!.. Вже серце знемагає…
Дмухнув рвачкий — і вже його немає,
Одмову теж — шукай у полі ти!
1888
Драматичний діалог зі степовим вітром про межі людських страждань, де німа пустка стихії залишає зболене серце наодинці з історичним болем.
Тринадцятий, передостанній сонет «Весняних сонетів», написаний наприкінці літа 1888 року.
Вірш втілює кризу романтичного шукання відповідей у космічних силах природи, знаменуючи перехід до вольового дієвого реалізму.
Атмосфера твору навіяна безкрайніми посушливими степами півдня України, де самотність мислячої людини відчувалася з особливою гостротою.
Чеканний п'ятистопний ямб із паузами-цезурами й риторичними запитаннями, що передають наростання відчаю й душевного виснаження.
Динамічний образ вільхового вітру, переданий через алітерації свистячих і шиплячих («вітер віє», «по світу гуляє», «дмухнув рвачкий»).
Степовий вітер виступає образом байдужого небесного посланця, який бачить усі лиха й недолі світу, але не має для людей розради чи жалю.
Крик змученого серця («терпіти вже несила... давно вже час!») концентрує в собі багатовікову муку українського селянства, доведену до краю терпіння.
Втеча вітру без відповіді («одмову теж — шукай у полі ти!») руйнує ілюзію магічного порятунку: небо не дасть звільнення, доки людина не віднайде силу в самій собі.
Теми: степовий вітер · межа терпіння · безмовність неба · екзистенційна самотність · біль за народ