Вона! Вона! Я бачу — між кущами
Рукав уже з сорочки забілів;
Ще мить одна — тремтячими руками
Я стан її дівочий обхопив.
Ще мить одна — злилися ми устами…
Вона прийшла, прийшла уже вона,
Найкращий квіт між пишними квітками.
Що нам дає багатая весна.
Гей, нахили свої ти, вишне, віти!
Нехай тепер ніхто, ніхто на світі
Не бачить, як я щастя повну п’ю!
Нехай ніхто — ні зорі, ані люди —
Не відає, як пригорнув на груди
До себе я коханую мою!
1888
Екстатичний вибух радості й подиву перед приходом довгоочікуваної весни й любові, що розвіюють морок і наповнюють серце безмежним щастям.
Восьмий сонет циклу «Весняні сонети», що знаменує смисловий і емоційний злам — кульмінаційну точку інтимно-весняної лінії збірки.
Написаний у період піднесення громадської й літературної праці поета, коли надія на зміни в українському житті набувала особливої сили.
Твір відтворює рідкісний для суворої музи Грінченка стан беззастережного поетичного захвату й чистого романтичного пориву.
П'ятистопний сонетний ямб, просякнутий експресивними цезурами, окличними паузами та повторами («Вона! Вона!»).
Синтаксичний паралелізм та швидка зміна емоційних фаз передають біг розбурханої крові й захват ліричного героя.
Потрійне впізнавання («Вона! Вона!») об'єднує в одному образі кохану жінку, природну весну та саму персоніфіковану Волю.
Перемога світла над тінню трактується як внутрішнє воскресіння: душа скидає тягар зневіри й відкривається назустріч абсолютній довірі до світу.
Жест цілування рук постає знаком лицарського благоговіння перед красою й чистотою, що прийшли оновити змучену людську істоту.
Теми: екстаз радості · тріумф кохання · весняне осяяння · скидання мороку · лицарське почуття