Вона співа, що згинули морози,
Що сонце вже засяло в небесах,
Щоб висушить усі блискучі сльози,
Що ще тремтять на травах і квітках.
Воно зійшло і сльози розтопило,
І в мене теж немає сліз гірких,
Бо сонце й їх ласкаво обсушило,
І перед їм у серці біль затих.
І про одно я сонце ще благаю:
Ой, обсуши ти сльози всі до краю
Усім смутним на всій землі смутній:
Щоб піднялись затоптанії сили
І щоб весні всі душу відчинили,
Життям новим щоб жить могли у їй!
1888
Зворушлива молитва до весняного сонця про висушення сліз усіх знедолених і воскресіння затоптаних народних сил на смутній українській землі.
П'ятий сонет знаменитого циклу «Весняні сонети», написаний у травні 1888 року.
Твір виразно ілюструє притаманний Грінченкові перехід від особистого психологічного заспокоєння до глобального альтруїстичного болю за весь пригноблений край.
У вірші відобразилася характерна для українських народників віра в просвітницьку місію добра й зігрівання сердець простих трудівників.
П'ятистопний ямб із перехресним та охопним римуванням; гнучкий синтаксис передає перехід від милування дівочою піснею до драматичного моління.
Емоційно маркована лексика скорботи («сльози гіркі», «земля смутна», «затоптанії сили») контрастує з образами світла й весни.
Особисте щастя для поета неможливе у відриві від народної долі: власні сльози зникають під сонцем, але серце крається через море страждань навколо.
Сонце виступає універсальним символом вищої правди, свободи та просвіти, здатної висушити віковічні кривди й відігріти знесилену душу нації.
Мотив «затоптаних сил» — провідний для Грінченка: поет вірить, що пригнічений народний дух не загинув, а лише чекає благодатного тепла, аби розкритися у величі.
Теми: молитва за народ · весняне сонце · співчуття до знедолених · віра у відродження · альтруїзм серця