Вона співа — і серця поривання
У згуки ті вона перелива,
Горять огнем безмірного кохання
Її пісень пекучії слова.
Вона співа — і очі молодії
Ясніш од зор засяли із-під вій…
О, скільки в їх незломної надії,
О, скільки в їх на щастя любих мрій!
Нехай співа, нехай ті співи ллються,
Хай очі ті і сяють, і сміються,
І хай огонь кохання в їх горить!
Нехай співа! Удруге вже такая
Не зацвіте весна їй золотая,
Яка цвіте в душі її в цю мить!
1887
Натхненний гімн молодості, коханню та силі пісні, що здатна розпалити вогонь незламної надії навіть у найскладніші життєві миті.
Створений у щасливий період подружнього життя поета з Марією Загірньою в селі Нижня Сироватка на Слобожанщині, де формувалася його зріла естетична система.
Для Грінченка народна й авторська пісня була не просто естетичним явищем, а живим джерелом вітальної енергії та духовної чистоти нації.
Поезія стала прелюдією до створення знаменитого циклу «Весняні сонети», знаменуючи повернення до світлої, життєствердної тональності.
П'ятистопний ямб із майстерним чергуванням жіночих і чоловічих перехресних та кільцевих рим, що створює мелодійний співучий перелив.
Емоційна градація, підкріплена анафорами («Вона співа...», «Нехай співа...»), розгортається від спокійного спостереження до бурхливого апофеозу краси.
Образ дівчини, яка співає, виростає до символу самої весни й духовної невмирущості народу: її голос долає буденність і перетворює страждання на полум'яну радість.
Поет тонко вловлює неповторність миті («удруге вже такая не зацвіте весна їй золотая»), утверджуючи цінність щирого почуття тут і тепер.
Світло дівочих очей та вогонь пісні постають метафорою внутрішнього духовного прозріння, протиставленого темряві суспільного гніту.
Теми: сила пісні · весна душі · молоде кохання · надія на щастя · поетичне натхнення