Борвій

Михайло Старицький

Чорне хмарище встає повагом,
Заступає світ, стеле темряву;
Розпанахалось, завихрилося,
Мов страховище з пекла зрушене,
Сгорта навкруг землю крилами,
Оперезане скрізь гадюками
Сизо-білими, волохатими,
Що сплітаються, розплітаються
І звисають вниз грізним кетягом...

Душно, млосяно, і задуха та
Мов гнітить усе важким каменем:
Ані способу вільно дихати,
В голові гуде, думи сковані,
В серці млявому — рабські острахи...

Притаїлось все пополохане
Перед з'явиськом тучі грізної:
Вітерець ущух — ані подиху,
Змовк веселий гай — ані шелесту,
Знишкли пташечки-щебетушечки,
Поховалися й кінці, шуляки,
Ластівки лише не злякалися —
У повітрі, знай, сміло плавають,
Нижуть стрілами проти хмарища...

Люди теж з страхом незміркованим
Тучі ждуть тії лиховісної.
Багатирщики зачиняються
По своїх дворах, по хороминах,
Затуляючи вікна коцями,
Щоб не чути їм грому-грюкоту;
Позасвічують ще й лампадочки,
Щоб не бачити спалу блискавки —
Так жахаються смерті наглої!
Жаль їм злинути з світу ласого,
Від утіх-розкош в мертву темряву,
Що на той-бо світ, на суд праведний...

А сіромі пак на ті заходи
Нема вільної і хвилиноньки:
Лиш про те вона побивається,
Щоб не зніс потоп їй хатиноньки,
Не забрав добра її вбогого,
Із худобою, а то й з дітками,
Чи недужими — батьком, ненькою...
Що їй думати про гріхи свої?
Гвалт безжалісний, скрута, горенько
Та темнота — ось відповідники!
Що лякатись їй смерті наглої?
Не дало життя втіх і радощів,
А дало дише муку, нуждоньку,
То хоч смерть ота угамує їх,
В ямі темній дасть їм відлежатись...

А вже хмарище, туча грізная
Геть насунулась, низом стелеться,
Досягаючи лісу крилами,
Ніччю криючи небо збурене...
Ось розшарпалась світлом-пломенем,
Засліпила всім очі злякані
Обізвалася грізним гомоном,
І занишкла знов, притаїлася...
Та зненацька враз як не сказиться:
Заревла, мов звір, диким вигуком,
Покотилася вихром-бурею,
Геть ламаючи, що не трапиться;
Заяскрилася блискавицями,
Із страшних гармат разом вдарила,
Аж земля кругом іздригнулася,
В хлющі пінявій потопаючи...

Не журіться ж, гей, бідарі мої, —
Горобина ніч — вам не мачуха!
Сміло глянемо в вічі борвію
Та зміркуємо усе розумом:
Може, зірвемо ще й порадоньку
Від бунтовника навіженого?..
Після борвію гляне сонечко
І огріє всіх рівним променем,
Вороги життя згинуть пропадом,
А повітря скрізь оздоровшає:
Після борвію легше дихати, —
Із заліз думки вириваються,
Серце в груди б'є якось сміливо,
І скриляється знов надіянка,
Що й окривдженим правда станеться!.

1902

Про вірш

Громадянсько-патріотична алегорія насування грізної бурі, що стає випробуванням і соціальним розмежуванням між переляканою елітою та знедоленим людом.

Історія

Поезія створена у період розгортання народницького руху та посилення імперського цензурного тиску після Валуєвського циркуляра й напередодні Емського указу, коли легальна українська культура зазнавала жорстоких утисків.

Михайло Старицький, як один із провідників українського національного відродження і корифеїв театру, свідомо використовував поетичне слово як засіб суспільного пробудження та алегоричної критики тогочасного ладу.

Образ бурі був традиційним для романтичної та народницької поезії ХІХ століття символом неминучих суспільних зламів, народних повстань та історичного очищення.

Форма

Вірш написаний білим хореєм (переважно чотиристопним хореєм без рими із жіночим закінченням), що стилізує старовинний билинний або думний ритм і надає оповіді епічної ваги та тривожного дихання.

Інтонація тексту еволюціонує від гнітючої тривоги й задухи до викривальної сатиричної інвективи й співчутливого драматизму щодо долі простого народу.

Як читати

Пейзажний зачин із зображенням зловісної хмари («як страховище з пекла зрушене», обвитої гадюками-блискавками) розгортається як розгорнута алегорія гнітючої імперської задухи, в якій неможливо вільно дихати.

Образ ластівок, які єдині сміливо ширяють «проти хмарища», слугує символом мужніх борців, революційної думки та незламності духу, що кидають виклик катастрофічній стихії.

Контраст між «багатирщиками», котрі в паніці ховаються за коцами й моляться про порятунок від розплати, та сіромою, що турбується лише про вбогу хатину, підкреслює глибокий соціальний розкол та невідворотність суду праведного.

Теми: передчуття революційної бурі · соціальна нерівність і кривда · духовний опір тиранії · алегорія суспільного зламу · громадянська мужність

Усі поети