Виклик ("Ніч яка, Господи, місячна...")
Михайло Старицький
Ніч яка, господи! Місячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай...
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
Сядем укупі ми тут під калиною —
І над панами я пан...
Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею
Стелеться полем туман;
Гай чарівний, ніби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить?
Он на стрункій та високій осичині
Листя пестливо тремтить;
Небо незміряне всипано зорями —
Що то за божа краса!
Перлами-зорями теж під тополями
Грає перлиста роса.
Ти не лякайся-но, що свої ніженьки
Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.
Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько;
Тепло — ні вітру, ні хмар...
Я пригорну тебе до свого серденька,
Й займеться зразу, мов жар;
Ти не лякайсь, аби тут та підслухали
Тиху розмову твою:
Нічка поклала всіх, соном окутала —
Ані шелесне в гаю!
Сплять вороги твої, знуджені працею,
Нас не сполоха їх сміх...
Чи ж нам, окривдженим долею клятою,
Й хвиля кохання — за гріх?
1870
Про вірш
Шедевр української романтичної інтимної лірики, де чарівний нічний пейзаж стає прихистком для закоханих серць, скривджених долею та соціальною несправедливістю.
Історія
Вірш написано 1870 року; він увійшов до скарбниці класики як літературна першооснова всесвітньо відомої пісні «Ніч яка місячна», музику до якої створив Микола Лисенко (згодом оброблялася багатьма композиторами).
Твір постав у часи творчої співпраці Старицького та Лисенка над становленням національної музично-драматичної естетики, орієнтованої на фольклорний мелос та живу народну мову.
Поезія відображає естетичну концепцію автора, який прагнув показати глибину та естетичну довершеність внутрішнього світу звичайної трудової людини.
Форма
Написаний амфібрахієм (чергування чотиристопного та тристопного амфібрахію) з перехресним дактилічно-чоловічим римуванням, що створює плавний, напрочуд співучий, мелодійний ритм.
Текст насичений ніжною народнопоетичною пестливою лексикою («рибонько», «лебедонько», «серденько», «ніженьки»), що підкреслює інтимну довірливість інтонації.
Як читати
Пейзаж осяйної української ночі виступає не лише романтичним тлом, а священним простором краси («божа краса»), що контрастує з буденними стражданнями та тяжкою щоденною працею.
Кохання підноситься до найвищої духовної гідності («І над панами я пан»), стираючи станову приниженість і повертаючи людині відчуття повноти буття та внутрішньої свободи.
Фінальна строфа збагачує інтимний мотив гострою соціальною нотою: кохання постає єдиним порятунком і святом для «окривджених долею клятою», які змушені красти хвилини щастя у ворожого світу.
Теми: романтичне побачення · чарівність української ночі · кохання як визволення духу · соціальна кривда й праця · гармонія людини і природи