Де мені подітись з лютою нудьгою,
Чим мені розбити мою тугу-муку?
Ох, давно я зняв би вже на себе руку,
Та жаль груди давить, серце, за тобою:
Що на тебе гляну, вірная дружино,
Мов з хреста ти знята, біла, наче глина,
Хилишся од вітру, руки мовчки ломиш
І, як перли, сльози без ридання рониш…
Ох, печуть ті сльози полум'ям неситим
Моє хворе серце надвоє розбите:
Що одна, бездольна, ледве душу втрима,
А друга, байдужа, – все перед очима!
Драматичний автобіографічний монолог, що фіксує кризовий стан екзистенційного відчаю та душевного надриву ліричного героя, якого від самогубства утримує лише безмежний жаль до виснаженої, самовідданої дружини.
Вірш постав у надзвичайно напружений і важкий період життя Михайла Старицького — на початку 1880-х років, коли митець узяв на себе колосальний фінансовий та організаційний тягар керівництва першою об'єднаною українською професійною трупою (Театром корифеїв). Заради фінансування трупи, декорацій, гардеробу та виплати гідних гонорарів акторам Старицький продав власний маєток у Карпівці, наразивши родину на матеріальну скруту, постійні мандри й побутову невпорядкованість. Ситуація ускладнювалася жорстким пресингом царської цензури в межах дії Емського указу 1876 року, що провокувало перманентні заборони постановок і суцільну непевність у завтрашньому дні.
Особливого біографічного звучання поезії надає образ адресатки — вірної дружини Софії Віталіївни Старицької (уродженої Лисенко, сестри композитора Миколи Лисенка). Вона була не просто супутницею життя, а жертовною соратницею, яка терпляче зносила злигодні театрального побуту, недуги й моральні удари. Психологічна колізія твору підсилюється натяком на фатальну роздвоєність серця ліричного героя між родинним обов'язком («одна, бездольна») та іншим, недосяжним або байдужим об'єктом серцевого тяжіння («а друга, байдужа, – все перед очима!»), що перегукується зі складною емоційною драмою зрілого поета.
Твір написано п'ятистопним та шестистопним мішаним ямбом із пірихіями, що передає внутрішній неспокій, переривчастість дихання та психологічний злам мовця. Ритмічна канва відзначається гнучкістю й динамічністю, наближаючись до декламаційно-театрального монологу або романсової сповіді.
Строфічна будова становить цілісний дванадцятирядковий монолог із парним (суміжним) та кільцевим чергуванням рим (aabb ccdd eeff, де початкове чотиривіршся утворює охопну інтонаційну рамку). Класичне чергування жіночих і чоловічих клаузул увиразнює контраст між глухим відчаєм і різким болем, а звукопис насичений алітераціями шиплячих і зубних приголосних ([с], [з], [ш], [ч]), що підкреслює сичання та нестерпне паління душевного болю («печуть ті сльози полум'ям неситим»).
Художній простір твору концентрується навколо граничного душевного конфлікту — мотиву самогубства як виходу з безвиході («зняв би вже на себе руку») та стримувального морального обов'язку любові-жалю. Ключовою опозицією виступає контраст між «лютою нудьгою», що випалює душу ліричного суб'єкта, і тихою, страдницькою святістю дружини. Образ дружини змальовано через скорботну християнську іконографію («мов з хреста ти знята, біла, наче глина»), що перетворює побутову трагедію на сакральну жертву.
Поетика тексту насичена експресивними романтичними тропами: метафорами («жаль груди давить», «точить доля», «печуть ті сльози полум'ям неситим»), порівняннями («як перли, сльози... рониш», «наче глина»), антитетичними зіставленнями. Фінал вірша розкриває внутрішній розлам («серце надвоє розбите»), де стикаються два жіночі первні: саможертовна страдниця і байдужа муза-привид. Ця роздвоєність поглиблює трагізм самотності митця, змушеного нести хрест відповідальності попри повне внутрішнє спустошення.
Теми: інтимна лірика · екзистенційний відчай · родинна жертовність · театр корифеїв · душевний надрив · мотив самогубства