Двері, двері замкніть
Михайло Старицький
Двері, двері замкніть! Затушкуйте вікно!
Ох, і сили терпіти немає…
Хтось кричить, проклина, хтось рида жалібно
Й моє серце ножами проймає!
Через стіни, крізь піл отой лемент вліта,
І страдниче лице молодиці
Як у очах стоїть, наді мною вита,
Й моє серце пронизують глиці.
Знаю… вчора пішов у похід чоловік
А чи, може, й на вічне розстання…
Скрут і туга тепер оселились навік
І не втихнуть ніколи ридання.
Б'ється в груди вона, нерозважна вдова,
Рве волосся шовкового хвилі…
Немовлятко кричить… її всю порива.
Але груди сухі та безсилі!
І об піл, і об стіл головою товче
Безпорадна, безпомічна мати:
Ох, якби не дитя… – серце рве боляче, –
А то б знала, як тугу сквитати.
Ой, замкніть, зачиніть двері ці і вікно…
Більш терпіти вже сили немає:
Знов хтось тяжко кричить, хтось рида жалібно
Й моє серце ножами проймає!
Про вірш
Драматичний вірш-зойк громадянського звучання, просякнутий невимовним співчуттям до народної трагедії — відчаю бідної солдатської вдови, що гине разом із немовлям. Пафос болю, безнадії та соціального протесту досягає тут граничного емоційного накалу.
Історія
Поезія створена у 1880-х роках — у період реакції після вбивства Олександра II, коли царський режим посилив репресії проти українського визвольного руху, а рекрутчина та нескінченні загарбницькі війни Російської імперії (зокрема відгомін російсько-турецької війни 1877–1878 рр.) ламали долі тисяч українських селянських родин.
Михайло Старицький, бувши активним діячем київської «Старої Громади» та одним із керманичів народництва, надзвичайно болісно сприймав соціальне лихо українського селянства; цей твір є взірцем безкомпромісної громадянської поезії, яка викривала визиск і безправ'я народу всупереч заборонам Емського указу.
Поезія органічно продовжує традицію шевченківської критики рекрутчини (перегукуючись із мотивом поеми Т. Шевченка «Сова»), проте Старицький подає її крізь призму гострої психологічної рефлексії інтелігента, чиє серце розривається від чужого болю.
Форма
Твір написано чотиристопним анапестом із чергуванням пірихіїв, що надає ритму характеру нестримного, схвильованого дихання, плачу та надривного голосіння.
Строфіка — правильні катрени з класичним перехресним римуванням (AbAb), де чергуються жіночі та чоловічі клаузули; композиційна кільцева рамка («Двері, двері замкніть...») структурно закольцовує нестерпність безвиході.
Як читати
Емоційною домінантою виступає мотив гіперестезії (надчутливості) ліричного героя: намагання фізично ізолюватися від крику біди («замкніть двері, затушкуйте вікно») виявляється марним, адже народний стогін проникає крізь будь-які стіни просто в серце, пронизуючи його «глицями» й «ножами».
Образ матері-вдови, яка в розпачі «б'ється в груди» і «товче головою об піл», набуває експресіоністичної сили; висохлі від голоду й горя груди, безпомічне немовля та думка про самогубство («якби не дитя... знала б, як тугу сквитати») утворюють гранично оголену картину людського страждання.
Вірш розкриває моральну кризу свідомого інтелігента-народника, неспроможного спинити лавину соціального лиха, де власний спокій відчувається як злочин перед обличчям всенародної муки.
Теми: народне горе · рекрутчина та вдівство · соціальна трагедія · материнський відчай · біль і співчуття інтелігента