О, поклади лілеї рук
На мої очі вже слабії,
Щоб духом злинув серед мук
І в млі пашистій бачив мрії
Крізь біль лілей!
Згаси в очах жаркі вогні,
Скрий квітку вуст рожеву, милу,
Нехай забудусь в тихім сні…
Щоб гвалт думок знайшов могилу
І зник у сонній далині,
Віддавшись любому вітрилу,
Крізь біль лілей!
Вишукана інтимно-медитативна поезія про прагнення душевного спочинку й зцілення від життєвих мук у лагідних обіймах коханої жінки. Настрій коливається між гіркою виснаженістю буттям і солодкою нірваною занурення в ілюзорний світ краси.
Поезія належить до пізнього періоду лірики Михайла Старицького, коли у його творчості посилилися елементи неоромантичної та ранньомодерної естетики, викликані особистою перевтомою від невпинної культурницької праці, матеріальними нестатками та підірваним здоров'ям.
В епоху панування жорстких приписів Емського указу, коли українська література штучно заганялася цензурою у вузькі рамки етнографізму чи аполітичності, звернення Старицького до чистої лірики почуттів і суб'єктивних психологічних станів було способом естетичного спротиву та європеїзації українського поетичного слова.
Образний лад поезії відображає культ жіночності, характерний для українського шляхетно-народницького середовища кінця ХІХ століття, де жінка мислилася не лише об'єктом пристрасті, а насамперед духовним рятівником і берегинею творчого спокою митця.
Вірш написано чотиристопним ямбом з виразною пірихієвою евфонією та скороченим рефреном («Крізь біль лілей!»), який виступає як двостопний ямбічний лейтмотив у кінці строфоїдів.
Строфічна організація тяжіє до видозміненої оди чи романсу з майстерно виплетеним комбінованим римуванням (як перехресним aBaB, так і кільцевим cDEEDc), де плавно чергуються чоловічі та жіночі рими, посилені алітераціями сонорних [л], [м], [р].
Ключова метафора «лілеї рук» та оксюморонний рефрен «крізь біль лілей» поєднують мотиви чистоти, цноти, страждання й естетизованої смерті-забуття, що зближує текст із поетикою французького символізму та прерафаелітів.
Мотив втоми й бажання погасити «жаркі вогні» в очах і сховати «квітку вуст» підкреслює перехід від еротичного пориву до аскетичного пошуку тиші, де любов стає сакральним укриттям («тихим сном») від жорстокої дисгармонії навколишнього світу.
Образ «любого вітрила», що несе човен душі в «сонну далину», виступає метафорою звільнення свідомості від «ґвалту думок», наголошуючи на терапевтичній і рятівній місії прекрасного.
Теми: інтимна лірика · душевна втома · туга за спокоєм · цілюща сила кохання · символізм почуттів