Монолог бездольця
Михайло Старицький
Холод… вільготь… Мов сопілки
Завелись у грудях враз…
Швидко край… Давай горілки,
Вип'єм, друже, на сей раз!
Бач – надворі мряка, сльота,
Тіло пухне гірш та гірш…
А на серці ж то нудота…
Ет, сповняй по вінця ківш!
Пам'ятаєш, завірюха
Вила нам в піддашне скло,
Як мене давила скруха
І рятунку не було?
Одібрав листа я з дому:
Ненька хвора, без шага,
Все-то жде мого диплому,
Цілі ночі сновига…
Всі достатки положила,
Віддала й життя мені…
Ну і жде, що юна сила
Їй скрасить останні дні:
"Син, мовляв, покриє втрату,
Осягне ще важчий чин…"
А мене – шелесь! – із штату,
Не вказуючи причин!
Оголомшений, мов громом,
Я сікнувся до ножа…
Дав мені ти пляшку з ромом
І промовив: "Не вважай!
Захопи оцеє в руку,
Та в горлянку перекинь…
Набік геть безсилу муку
Ради вищих, брат, святинь,
Та й не падать же без бою,
А лягти по боротьбі!"
I за легкою рукою
Я налив тобі й собі…
Ну і став аж до знемоги
Борюкатись за життя:
Помозолив руки й ноги,
І намарно, без пуття…
Мов таврованого, гнали
Від роботи і труда:
Дні безрадісно спливали,
Як осінняя вода.
Голод, холод, безпорада,
За грядуще скритий страх,
А до того ще й ізрада
Товаришів по думках –
Довели мене до краю,
І я ждав іно часу…
Але в мент того одчаю
Стрів я дівоньку-красу:
Очі – зорі, личко – гоже,
Рай – ухмилка, срібло – сміх…
Як кохав її, мій боже,
Як бажав їй щастя, втіх!
Що при їй і кривда, й скруха?
Але щастя тут – не нам:
Бідним доля – зла свекруха,
Рідна ж мати – дукарям!
Ну й кохана… що ж пак? Скрута.
Шкода пишної краси:
Все живе – і квітка, й рута –
Прагне сонця та роси…
А навкруг іще звірюки
Із отарою прониз…
Ex, не витримав я муки –
Він і з місця не поліз…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ну, мене й взяли з оселі
До гратчастого вікна…
То допевнивсь я, що в хмелі
Йно порадонька одна!
Що ж, сліпої сили крипя
Нас зламала взагалі…
Ex, мій друже, – все дурниця
На запроданій землі…
Тільки в пляшці сій порада –
Є на дні багато мрій…
Хоч і кажуть, що то вада,
Та дарма! Повніше лий!!
Про вірш
Трагічна сповідь хворого, декласованого молодого інтелігента, викинутого на узбіччя імперської дійсності після звільнення та втрати кохання. Твір пройнятий безпросвітним соціальним болем, гіркотою краху народницьких ілюзій і драматизмом приреченості.
Історія
Поезія постала в атмосфері посилення реакції в Російській імперії 1880-х років, коли розгром революційного народництва супроводжувався наглядом поліції за студентською молоддю, масовими чистками державних служб і «неблагонадійних» елементів. Твір репрезентує типову для тогочасної літератури драму «різночинця» чи зубожілого українського інтелігента, позбавленого засобів до існування через утиски імперського апарату.
Старицький, який тонко відчував трагедію освіченого українця в умовах національного гноблення та заборони рідної мови згідно з Емським указом 1876 року, виводить постать інтелігента-трудівника, чиє прагнення чесно служити народові й виправдати сподівання матері розбивається об глухий мур бюрократичного свавілля та соціальної несправедливості.
Форма
Вірш написано чотиристопним хореєм із перехресним римуванням (абаб) і чергуванням жіночих та чоловічих закінчень. Короткі, уривчасті хореїчні фрази першої строфи з частими цезурами й крапками («Холод… вільготь… Мов сопілки / Завелись у грудях враз…») точно імітують важке, хрипке дихання сухотного або лихоманящого оповідача.
Композиційно монолог структуровано як розгорнуту ретроспективну оповідь перед товаришем по чарці: від теперішнього стану фізичного вмирання через згадки про надії матері, раптове звільнення («шелесь! — із штату»), марну боротьбу за існування до розчарування в однодумцях і трагедії неможливого кохання.
Як читати
Центральний образ бездольця продовжує традиції шевченківської співчутливої лірики та соціально-психологічних типів різночинської поезії. Реалістичні деталі бідності («холод», «вільготь», набрякле тіло, піддашшя) створюють похмурий урбаністичний пейзаж, суголосний моральній розбитості персонажа. Образ матері, яка віддала життя задля його освіти й марно чекає синового диплома, загострює внутрішній конфлікт до рівня шекспірівської трагедії совісті.
Критичний пафос твору спрямований проти антигуманної бюрократичної машини («А мене – шелесь! – із штату, / Не вказуючи причин!»), яка таврує мислячу людину і виштовхує її на суспільне дно. Окремим драматичним вузлом стає «ізрада товаришів по думках», що відображає кризу колишніх гуртків самоосвіти та політичної спільноти під дією репресій і розчарування.
Любовна лінія постає останнім променем світла в житті героя («Стрів я дівоньку-красу»), проте в умовах жорстокого соціального розшарування вона перетворюється на ще одне джерело муки: бідність унеможливлює родинне щастя («Бідним доля – зла свекруха»), прирікаючи оповідача на остаточну загибель.
Теми: соціальна нерівність · трагедія інтелігента · бюрократичне свавілля · самотність і зневіра · драматичне кохання · материнські сподівання