Монологи про кохання

Михайло Старицький

1

Там, де місяць поняв срібним сяйвом пишноту долин
І знялось із садів-вертоградів пахуче дихання,
Що здурманює кров чарівною красою хвилин, —
Там спалала жага і злилося з захватом кохання…

Чи ти знаєш той край, де голубиться збещений Ніл
До розпалених скель і шепоче про любощі п’яне?
Де шаріє смоква і дим в’ється з нагірних кадил,
Та в блакиті яркій, під промінням леліє і тане?

О, розкоші там скрізь… Але ти над усі чарівна:
Срібношатий Ліван, — а біліш твоє чоло Лівану;
Жаркий колір троянд, вабить всіх та краса запашна,
Але вуст твоїх пал запашніший троянд Дагестану.

Ой там зорі ясні і пиша між яскравих блідий,
Але очі твої за ті зорі яскраві ясніші;
У пустелі палкій тішать душу джерела води,
Але перса твої солодощів і втіхи повніші.

Огрядна і струнка мліє пальма на злоті піску,
Але їй не дістать до приваб твого дивного стану;
Лотос повен таїн між латаття в прозорім ставку,
А в твоїх таїнах більше ваб, і жаги, і дурману!

Ти — богиня краси, ще якої не бачив Едем,
У обіймах твоїх і зростають, і гинуть пориви…
Будь моєю “ханим” і прилинь в мій баєчний гарем —
Нап’ємося ми чар і замрем у розкошах щасливі!..

Михайло Старицький — Думка Михайло Старицький — Душа болить від поривання Михайло Старицький — Смерть слов'янина Ще 126 творів → Біографія Михайла Старицького

2

Не захвати солодкого зомління,
Не пестощів пекучая жага
З'ясують нам ті чарівні боління,
Які любов у серця вимага.

Кохання – спів, зальот душі – не тіла,
Зоря з-за хмар, веселка дощова;
Вона ростить у нас незримі крила
І до країн незнаних порива.

Душа у нас болить від самотини,
Рвучися все з земних важких заліз,
Вона жада поради і дружини,
Жада розкош в багатті спільних сліз…

Зі мною ти, моя красо-богине, –
Що мовити? Душа у нас одна –
І цілий мир в очу твоєму гине,
І світ новий, баєчний вирина…

О люба ніч! Ти появляєш мрії
Й невиразні краси в зористій млі…
Як чарівно ген промені блідії
Мереживом срібляться по землі!

В обіймища сплелись сутінів зграї,
Отрутою пашать нічні квітки,
І шепотять про втіхи в темнім гаї
До місяця закохані мавки…

Все повно чар і виростає з міри,
Минулеє з прийдешнім ізлилось;
Душа зорить в дитиннім сяйві віри,
Бажається незбутнього чогось…

Зріднили нас незмислені хвилини
І захвати розкошів неземних;
Вчуваються і пісні янголині,
І тихий дзвін струн легких, золотих…

Моя красо! Моє святе кохання,
З тобою я зіллю своє буття –
Тобі віддам усі свої бажання,
В тобі знайду весь світ, всі почуття!

3

Ні, ні – не те! Любові сила
Необорима, чарівна;
Вона весь божий світ скрасила,
І ним орудує вона!
Вона з'явилась в творчім слові
І благу спільному сприя:
Кохання тане у любові,
Але любов у нім буя!
А ваша втіха – дика рвія,
Звірина хіть і гвалт ножа:
Вона себе лише вважа,
А інший мир їй зайва мрія…
Хоч завались, хоч пропади –
Коханцям мало в тім біди!

Моя ж любов є зовсім друга:
Прихил до люду, до бідах,
Яких призначення – наруга,
Нужда, бідота, праця, страх…
Які добра повік не мають,
Які від голоду конають,
Для ситих все віддаючи –
Спочивок навіть уночі,
Яких бліді, нужденні діти
Не знають забавок, сміху
І в'януть в хліві чи в льоху,
Мов під серпом пониклі квіти, –
Вони лиш чули день у день
Прокльони й сльози рідних нень!

Моя любов гамує муки
Борцям і в місті, і в селі –
За благо всіх, за світ науки,
За спільне щастя на землі…
Он глянь: при лампі у кімнаті
Сидить, немов з хреста ізнятий,
Химерний тружень, голова
Йому схилилась, і слова
Лягають кров'ю на папері;
У персах клекіт, стогін, хрип…
І чується жіночий хлип –
Хтось ревно плаче поза двері…
Йому ж байдужий смерті жах,
А сльози щастя на очах!

А ген жіноча постать знову –
Свята провісниця зорі;
Вона несе бездольцям мову,
Що гвалту згаснуть вівтарі…
А ті бездольці, темні, дикі,
Її ж волочать до владики
І, мов буруни навісні,
Ревуть: "Розпни її, розпни!"
І жаром огнище палає,
І стогне всюди темний брат…
Невже ж до сліз його, до втрат
У вас і жалощів немає?
О ні! Людині взагалі
Ми віддамо свої жалі!

Нехай же зіллється кохання
З любов'ю в спілці лагідній –
На вірне, дружнє побратання,
На розріст чесний добрих дій;
Нехай душа твоя, крулевно,
Примусить нас любити ревно
Й віддати щиро ту любов
За рідний край, за рідну кров!
О, в спілці тій є творча сила, –
Вона зжене неправду пріч,
Вона розвіє хмуру ніч
І всім дасть волі й щастя крила,
Бо та любов є світ у млі
І одслід бога на землі!

Про вірш

Розкішний орієнтальний гімн жіночій вроді та плотській чуттєвості, де східний антураж виступає метафорою нестримної еротичної жаги. Твір змальовує екзотичний світ млості, де краса володарки затьмарює всі дива південної природи.

Історія

Перша частина циклу «Монологи про кохання» демонструє майстерне володіння Старицького орієнталізмом — характерною тенденцією доби романтизму, покликаною розширити тематичні та стилістичні межі вітчизняного письменства.

Твір перегукується із «Піснею Пісень» Соломона, класичною перською поезією та європейськими зразками захоплення Сходом (Байрон, Гейне), репрезентуючи українську версію витонченого пантеїстичного гедонізму.

Форма

Шестистопний ямб (олександрійський вірш) з анапестичними коливаннями та виразною цезурою забезпечує тягучу, хвилеподібну мелодику, що ідеально передає атмосферу дурманної південної млості.

Поетичний словник насичений східними реаліями, екзотичною топонімікою та флористичними образами (Ніл, Ліван, Дагестан, смоква, лотос, «ханим», вертогради).

Як читати

Структура вірша базується на каскаді гіперболізованих градацій і паралелізмів: білизну чола зіставлено зі снігами Лівану, пал вуст — із трояндами Дагестану, гнучкість стану — з царственою пальмою пустелі. У кожному зіставленні природа капітулює перед бездоганністю живої жінки.

Образ гарему та Едему постає не просто побутовим простором Сходу, а міфічним топосом абсолютного естетичного та еротичного забуття. Героїня обожнюється як «богиня краси», в обіймах якої зникають сумніви та відроджується первісна повнота буття.

Теми: орієнталізм · гімн вроді · пристрасть і жага · екзотика · чуттєвість

Усі поети