Як з тобою ми спізнались,
Всі нам зорі усміхались,
Як рядком сиділи щасно,
Всі цвіли садочки рясно,
А як вперш поцілувались –
Соловейки заливались,
Та й в усіх людей взагалі
Очі радістю засяли…
А як час настав розстання –
Лист пожовк і впав ззарання;
Над садочком онімілим
Звис мороз серпанком білим,
Соловейко злинув в вирій,
Люди стали всі мов звірі…
Та і в серці замість раю
Завелась гадюча зграя.
Лаконічна психологічна елегія з яскраво вираженим романтичним паралелізмом, де через зміну природних циклів розгортається драма згасання кохання, душевного омертвіння та трагічного відчуження героя від світу. Твір майстерно відтворює гейнівську іронічно-болісну діалектику переходу від ідеалізованого захвату до гострого внутрішнього болю.
Твір постає показовим зразком активного засвоєння європейської романтичної спадщини українськими інтелектуалами кінця XIX століття. Генріх Гейне був одним із найближчих Старицькому зарубіжних авторів завдяки поєднанню щирого ліризму, фольклорної мелодійності та психологічного реалізму; перекладацька та ремінісцентна праця українських поетів над творами «Книги пісень» слугувала засобом виведення українського красного письменства на європейський естетичний рівень.
У період жорстких цензурних заборон після Емського указу створення оригінальних варіацій на теми західноєвропейської класики давало авторові змогу не лише збагачувати вітчизняну художню стилістику, а й обходити підозри імперської цензури, яка вбачала загрозу в самобутньому розвитку української мови, прагнучи звести її винятково до низькопробного побутописання.
Вірш написано чотиристопним хореєм із суцільними жіночими клаузулами, що надає йому виразної наспівності, пісенної кантиленності та наближає до української народнопісенної традиції коломийкового ладу. Ритміка твору легка, але водночас динамічна, прискорена пружним чергуванням парних суголос.
Строфіка побудована на системі суміжного (парного) римування (aabb ccdd...), де кожен двовірш функціонує як смислова й образна ланка контрастного ланцюга. Чітка симетрична двочастинна композиція спирається на антитезу («Як...» у світлій частині — «А як...» у затіненій руйнівній фазі).
Поетика мініатюри цілковито тримається на дзеркальному психологічному паралелізмі, де мікрокосм закоханого людського «я» перебуває в неподільному зв'язку з макрокосмом природи. Перша частина акумулює класичні атрибути весняно-романтичного раю: усміхнені зорі, квітучі сади, солов'їний спів та всезагальну людську доброзичливість. Це стан космічної гармонії, коли суб'єктивне щастя закоханих екстраполюється на весь навколишній соціум.
Катастрофа розлуки у другій частині миттєво інвертує всі світлі знаки на протилежні: садок стає «онімілим», на зміну цвіту приходить «білий мороз», птах летить у вирій, а люди деградують до «звірів». Фінальна метафора серця, де замість втраченого раю розплодилася «гадюча зграя», сягає експресивної кульмінації розпачу, демонструючи типово романтичний надлом, коли внутрішній біль народжує не просто тугу, а саморуйнівне, отруйне відчуження.
Теми: інтимна лірика · драма розлуки і втраченого кохання · ремінісценції з Гейне · психологічний паралелізм · душевний надлом і спустошення · контраст світла й пітьми