На проводи другу
Михайло Старицький
М. П. Драгоманову
Чи доведеться, милий друже,
З тобою здибатись, чи ні?
Чи серце стомлене, недуже
Й поляже в іншій стороні?
В тяжку хвилину розставання,
Здавалось, весело пили
Й ширококрилі сподівання
Тобі на проводи несли;
Але в речах тремтів наш голос,
Схилявся кожен над столом,
Немов тяжкий, достиглий колос,
Підбитий в корені серпом…
Так горе нишком підкрадалось.
Хтось пісню весело завів;
Але ж і в пісні тій, здавалось,
Лунав, мов з похорону, спів…
І час настав, – ми обнялися:
"Прощай, апостоле, прощай!"
Ти сполотнів – і полилися
У тебе сльози невзначай…
"Прощай, – ненадовго!" Надія
Нас ошукала, брате мій:
І досі тішиться й радіє
Наш лютий ворог навісний,
І досі ніч, нема просвіти,
Рука спускається слаба,
Мовчать одуренії діти
Здавен забитого раба…
Цілують руку в того ката,
Що їх окручує гуртом,
І свого мученя-собрата
На чужину женуть. З сміхом…
Коли ж ми стрінемось з тобою,
Скажи, мій друже, ти мені?
Коли втнемо ми не такої
На нашій рідній чужині?
Про вірш
Глибоко драматичне прощальне послання до Михайла Драгоманова, де особистий сум розлуки переростає в гірку сатиру на рабську покірність покріпаченого суспільства та непохитну віру у відродження України.
Історія
Поезія написана з нагоди вимушеної еміграції видатного українського вченого, публіциста і громадського діяча Михайла Драгоманова у 1876 році. Цей від'їзд став прямим наслідком репресій після підписання Олександром II Емського указу, коли Драгоманова звільнили з Київського університету й позбавили права викладати та публікуватися в Російській імперії. Старицький, належачи разом із Драгомановим і Лисенком до кола «Старої Громади», проводжав соратника до Швейцарії (Женеви) для заснування вільного закордонного осередку українського слова.
Твір відображає атмосферу пригніченості й поліцейського нагляду, що панувала серед київської інтелігенції середини 1870-х років. Зовнішня святковість проводів приховувала глибоку трагедію розпаду патріотичного осередку та усвідомлення того, що найкращі уми нації виштовхуються на чужину.
Форма
Вірш написано чотиристопним ямбом із чергуванням жіночих і чоловічих клаузул, що організовані в класичні катрени з перехресним римуванням (abab). Плавна й водночас енергійна ямбічна ритмомелодика підтримує діалогічно-елегійну оповідь із численними інтонаційними перепадами.
Фонічний малюнок побудований на зіставленні глухих шиплячих та свистячих фонем, які передають затишний шепіт, тривогу та прихований страх («горе нишком підкрадалось», «спів, мов з похорону»), зі дзвінкими голосними й сонорними у кульмінаційних декларативних звертаннях («Прощай, апостоле, прощай!»).
Як читати
Художня тканина твору розгортається від мемуарно-елегійного спогаду про бенкет-прощання до масштабного історіософського узагальнення. Контраст між удаваною веселощами за столом («ширококрилі сподівання») та похоронною підсвідомою атмосферою («мов тяжкий, достиглий колос, підбитий в корені серпом») увиразнює стан приреченості діячів підпільного українофільства. Номінація Драгоманова як «апостола» ставить його в один сакральний ряд із шевченківськими правдоборцями («Пошли їм, доле, апостолів любові і правди»).
Друга частина вірша вибухає безжальною шевченківською філіппікою проти малоросійського колабораціонізму та рабської психології: «Цілують руку в того ката, що їх окручує гуртом». Кульмінаційний образ «нашої рідної чужини» парадоксально фіксує трагедію відчуження українця у власному домі, де імперська цензура робить Батьківщину ворожим простором, залишаючи відкритим запитання про час майбутньої визвольної зустрічі.
Теми: громадянська лірика · посвята Драгоманову · еміграція та розлука · викриття рабської покірності · національне визволення