Не спиться
Михайло Старицький
Не спиться… Знов чорнії думи
Обсіли, мов галич, мене;
Знов постать бліда серед стуми
Сон з вій моїх млявих жене…
Та постать немовби знайома
Зринає із мрійної мли:
В обличчі і смуток, і втома
Тяжкими знаками лягли…
І погляд, повитий сльозою,
Питима на мене схиля,
Й на серце, пошарпане з бою,
Мов ложить цілюще зілля…
Я чую – поржавлені струни
Щось давнє, забуте бринять.
Старі відчиняються труни
І мертвих здіймається рать…
Їx образи віються колом
Над ліжком, над темним столом…
І чується в тиші покволом
Немов похоронний псалом:
"Безщасне житенськеє море,
Негод воно повне та бур,
Як миру незважене горе…
Не жур його, нене, не жур!
Багато і хиб, і знесилля
Він мав на своєму шляху, –
Бо зрана приборкано крилля
Йому у годину лиху;
Багато він знівечив крові
На марну, щоденну бридню, –
Зате ж і дізнався любові
Та спалу святого вогню;
Зате він довідався й муки,
Напився докірливих сліз…
Пора ж і зложить йому руки:
Тягар свій уже він довіз…
Поглянь – його серце холоне,
Спинитися може щомить…
Прийми ж свого сина на лоно
І будем владику молить:
"Пробач, Христе-боже, рабові
І вільні й невільні вини
Та з ласки, з святої любові
Прийми у оселі ясні,
Спокой його душу у щасті
Нового з святими буття,
Де нєсть ні страждань, ні напасті,
А єсть безконечне життя!"
Знов тиша, і стума, і мука…
Заснути – ніяк не засну…
А серце так болісно стука.
Немов забивають труну…
Про вірш
Глибоко драматичний сповідальний вірш, побудований на межі безсоння, галюцинаторного марення та метафізичного підбиття життєвих підсумків виснаженого борця. Провідним є настрій смертельної фізичної й душевної втоми, поєднаний із благанням прощення та упокоєння перед Богом.
Історія
Вірш належить до пізньої зрілої лірики Старицького, написаної в умовах загострення серцевої недостатності, безгрошів'я та психологічного спустошення. Віддавши десятиліття каторжній праці в мандрівному театрі корифеїв, де доводилося виборювати кожен цензурний дозвіл і розплачуватися власним маєтком за утримання трупи, митець почувався до краю виснаженим.
Епоха глухого безчасся 1880–1890-х років породжувала серед народників покоління «надірваних сил» — діячів, чиї ідеали розбивалися об байдужість мас та поліційний зашморг імперії. Ця атмосфера породила трагічну лінію реквіємів у поезії Старицького, де особистий біль невіддільний від суспільного розчарування.
Форма
Вірш структуровано чотиривіршами (катренами), написаними чотиристопним хореєм із перехресним римуванням (АbАb) та чергуванням жіночих і чоловічих закінчень. Монотонно-пульсуючий ритм хорея майстерно відтворює важке, аритмічне биття хворого серця та гнітючий перебіг нічного безсоння.
Ритмомелодика насичена виразними слуховими паузами (крапки, тире), що моделюють утруднене дихання ліричного суб'єкта. У серединній частині строфи трансформуються в літургійну стилізацію похоронної молитви з характерним церковнослов'янським колоритом («нєсть ні страждань, ні напасті», «у оселі ясні»).
Як читати
Сюжетно-образна тканина розгортається крізь алегорії нічних видінь: «чорнії думи», подібні до зграї хижої галиці, та бліда постать скорботної Матері/Музи, що з'являється над одром помираючого, аби покласти «цілюще зілля» на зранене серце. Знак «поржавлених струн» символізує замовклу поетичну молодість і приреченість творчого покликання серед щоденної рутини.
У творі здійснено безжальний екзистенційний самоаналіз інтелігента-народника: каяття за сили, змарновані на «щоденну бридню», спокутується щирою самовідданою любов'ю до народу та вірністю «святому вогню». Фінальний звуковий акорд — глухе болісне калатання серця, уподібнене до забивання цвяхів у труну, — є одним із найпотужніших та найжахливіших образів наближення смерті в українській класичній поезії.
Теми: сповідь і самоаналіз · душевне знесилення і втома · передсмертне марення · жертовне служіння народові · мотив безсоння · християнське прощення і спокій