Ніч. У хаті зимно, темно,
Каганця дасть бі…
Бідна мати плаче ревно
В скрутоньці-журбі…
Хлипа з голоду дівчатко
З-під рядна в кутку;
Під грудима немовлятко
Скигле в сповитку;
На той плач голодний в хаті
И вітер заодно
Виє, знай, в шибки дірчаті,
Плаче жалібно…
По стіні з гнилої стелі
Крапає вода;
Мабуть, в бідного оселі
І стіна рида!
Твір розгортає трагічну картину крайньої бідності, холоду та голодного плачу дітей у селянській оселі, де людське страждання набуває масштабів всесвітнього жалю. Настрій поезії глибоко скорботний і безвихідний, а співчутливий пафос сповнений гострого болю за знедолений підневільний люд.
Вірш постав у період жорсткої реакції після Емського указу 1876 року, коли українське слово перебувало під суворою цензурною забороною, а порушення соціальних і національних тем загрожувало переслідуваннями. Михайло Старицький, активно працюючи в народницькому інтелектуальному колі та Київській «Старій громаді», прагнув зберегти живий голос української літератури, спрямовуючи власну творчість на висвітлення реального жахливого стану покріпаченого та злиденного пореформеного селянства.
У цей час автор віддавав усі сили й власні фінансові ресурси становленню професійного українського театру корифеїв, тому його поетична оптика позначена особливою драматичною наочністю та внутрішнім динамізмом мізансцени. Лірика знедоленого побуту виступала формою естетичного й громадянського опору офіційній імперській доктрині, яка заперечувала існування самобутної української нації та її мови.
Поезія написана правильним чотиристопним хореєм із послідовним чергуванням дактилічних/жіночих та чоловічих закінчень, що надає монологу плавного, пісенно-голосильного ритму. Твір організований у чотиривірші з виразним перехресним римуванням (абаб), де ритмомелодика нагадує традиційні народні колискові й похоронні голосіння.
Інтонаційна структура насичена паузами, синтаксичними розривами й парцеляцією («Ніч. У хаті зимно, темно...»), які створюють ефект урваного, схлипуючого дихання і підсилюють безпосереднє слухове враження від трагедії.
Образна система твору побудована на низці контрастів темряви й відсутності світла, холоду та беззахисності людського життя. Каганець, який ледь тліє, символізує згасання життєвої надії, а плач матері в парі з голодним хлипанням дітей відтворює архетипний образ скорботної матері, позбавленої змоги захистити своє потомство від смерті й небуття.
Особливого значення набуває персоніфікація природних сил і деталей убогого житла: вітер «виє... в шибки дірчаті, плаче жалібно», а вода, що сочиться крізь гнилу стелю, трансформується у сльози самої оселі («І стіна рида!»). Природа і матеріальний світ виявляються чуйнішими до людської біди, аніж суспільний порядок, байдужий до горя простолюду.
У громадянському вимірі ця замальовка виходить далеко за рамки побутового малюнка, перетворюючись на звинувачувальний акт проти соціальної несправедливості й колоніального визиску, де злидні селянина постають трагічним екзистенційним тягарем цілого народу.
Теми: соціальна нерівність · селянська доля · материнський біль · голод і злидні · громадянська лірика · народницькі мотиви