Ночі темряві з завірюхами
Михайло Старицький
Ночі темряві з завірюхами
Окували геть землю кригою,
Обвили її білим саваном,
Приоздобили в срібло-паморозь;
Розпустили скрізь своє військо ви,
Військо збурене та безжалісне,
На утіху злу, на користь біді,
На бенкет лихий горю тяжкому…
Ох, у війську тім голод – перший бич,
А другий ще бич – сліпота людська,
А що третій бич – страшне вбожество
В спілці з неміччю та хворобою.
Не пускайте ж ви, ночі темряві,
Вояків своїх до убогих сел,
А воюйте ви з містом крамарним,
Сильним дуками та заможними.
Там поміряйтесь боєм з дужими,
Похизуйтеся міццю-силою,
Поборітеся з добрим опором
Та й красуйтеся вже звитягою…
А то що за честь, що за славонька,
Бить безсилого, беззаступного,
Грабить бідного та убогого,
На гробки нести дітей вдовиних,
Сиротить вдову безталанную,
Зоставлять її вік самісіньку
З смутком, з тугою безпросвітними!
Про вірш
Гіркий соціально-викривальний монолог-інвектива, у якому розгул зимової стихії осмислюється як алегорія жорстоких соціальних бід і беззахисності знедоленого українського селянства перед лицем голоду, хвороб і соціальної нерівності.
Історія
Поезія постала в період жорстокої реакції після Емського указу 1876 року, коли заборона українського друкованого слова поєднувалася з катастрофічним зубожінням пореформеного українського села. Михайло Старицький, бувши не лише провідним діячем театру корифеїв і драматургом, а й тонким ліриком громадянського гарту, гостро переживав руйнацію традиційного сільського устрою, зростання лихварства, безземелля та щорічні зимові голодомори й пошесті серед незахищених верств.
Звернення поета до мотивів скривдженого люду виростає з шевченківської традиції соціальної інвективи, проте набуває характерної для поетики Старицького експресії: поет протиставляє знедолене село «місту крамарному, сильному дуками», викриваючи нерівність капіталістичної доби та моральну глухоту тогочасного суспільства.
Форма
Вірш написано чотиристопним дактилем із переважно жіночими та дактилічними закінченнями, що в поєднанні з відсутністю регулярного римування (білий тонізований вірш) надає звучанню характеру народної думи, плачу або заклинального голосіння. Такий повільний, спадний тридольний метр підкреслює гнітючу невблаганність зимової заметілі та людського безсилля перед стихією.
Ритмічна організація спирається на синтаксичний паралелізм, анафоричні конструкції («А що третій бич...», «Не пускайте ж ви...»), звукові повтори алітерованих приголосних ([з], [с], [б], [р] — «Військо збурене та безжалісне») та градацію, які створюють напружену ораторську експресію.
Як читати
Художній простір твору розгортається крізь персоніфікований образ зимових ночей та завірюхи, трансформованих у метафору руйнівного мілітарного нашестя («військо збурене та безжалісне»). Стихія діє пліч-о-пліч із соціальними лихами: голодом, людською сліпотою, темрявою та хворобами, що виступають страшними триєдиними «бичами» народної долі. Зимовий краєвид тут позбавлений будь-якого пейзажного естетизму — саван і крига виступають прямими атрибутами смерті.
Кульмінаційне ядро вірша становить пристрасний апострофічний заклик ліричного героя до самої стихії: відвернути удар від убогих хат і спрямувати лють на «місто крамарне», де розкошують багатії («дуки»). У цьому зверненні звучить гірка сатира на несправедливість світобудови, де удар стихії та соціального гноблення завжди падає на найбільш уразливих — вдів, сиріт та немічних.
Фінал поезії сповнений глибокого гуманістичного болю й шевченківського трагізму. Образи осиротілих дітей і покинутої віч-на-віч із тугою вдови вивищують конкретне соціальне спостереження до масштабного філософсько-етичного засудження байдужості світу, утверджуючи святий обов'язок митця бути речником безголосих і скривджених.
Теми: громадянська лірика · соціальна нерівність · співчуття до знедолених · трагедія селянства · зимова стихія як алегорія · шевченківські мотиви