О, вернись, моя музо, на мить
Михайло Старицький
О, вернись, моя музо, на мить –
Уже сонце зникає за море…
Моє серце болить і горить:
Щось на мене встає необоре,
В темних шатах, хвилює, як мла,
І морозяним холодом віє –
Вічна ніч отсе крила зняла!
Затримайся ж на хвилю, надіє,
Моя музо, вернися на мить!
Я не раз тебе кривдив жорстоко,
Заставляв сльози праведні лить,
А тепер на потемрене око
Накипа і у мене сльоза,
І зневір'я – гадюка нечула –
В мою душу сумну заповза,
Та маріє стягою минуле,
Тільки впоперек любій меті…
Але все ж серед буднього чвару
Там були й поривання святі.
І ясну, чарівливу примару
Не згубив я у померки ті:
Вона вабила серце до бою,
В йому гріла широку любов…
О, пробач люті жарти з тобою,
Моя музо кохана, і знов,
Пишнобарвна, прилинь на прощання
Та у пісні бездольцю навій
Перебуті давно сподівання
І веселкове сяєво мрій!..
Про вірш
Елегійний монолог-сповідь зрілого митця, у якому туга за творчим натхненням і передчуття наближення життєвого фіналу поєднуються зі щирим каяттям перед власним покликанням та світлим сподіванням на останній спалах поетичної наснаги.
Історія
Вірш постав у пізній період творчості Михайла Старицького (початок 1890-х років), коли письменник, виснажений десятиліттями виснажливої праці задля становлення українського професійного театру, дедалі гостріше відчував підточене здоров'я та творчу самотність. Усе своє життя драматург і поет приніс у жертву практичній культурницькій праці: продав власний маєток, аби фінансувати трупу корифеїв, витримував постійні цензурні заборони й поліційні утиски, через що суто лірична творчість нерідко відсувалася на другий план перед нагальними потребами сцени й перекладу.
Епоха дії Емського указу 1876 року наклала трагічний відбиток на всю генерацію діячів українського відродження. Творчість рідною мовою сприймалася царським режимом як державна зрада, а постійна боротьба за легалізацію постановок та публікацій вимагала неймовірної душевної енергії. У цьому вірші відлунює біль інтелігента-народника, який усвідомлює, як багато невисловленого й непочутого залишилося в лещатах безжальних історичних обставин та щоденної рутини.
Форма
Твір написаний тристопним анапестом із чергуванням жіночих та чоловічих закінчень, що надає монологу характерної наспівності, елегійної плинності й водночас внутрішнього схвильованого трепету. Метрична пульсація трискладового розміру майстерно передає прискорене биття серця, поривчастість зітхань і драматичне напруження ліричного звертання.
Композиційно вірш становить цілісну астрофічну або вільно строфовану сповідь, де застосовано класичне перехресне римування (АbАb) із точними та багатими римами (мить — горить, море — необоре, мла — зняла). Інтонаційний лад визначається чергуванням патетичних окликів, медитативних пауз і риторичних фігур благання.
Як читати
Центральним стрижнем поезії є персоніфікований діалог поета зі своєю Музою, яка постає водночас сакральним символом високого мистецтва, чистою нареченою духу і незахищеною страдницею, скривдженою життєвою прозою. Зізнання «Я не раз тебе кривдив жорстоко, / Заставляв сльози праведні лить» розкриває глибоку внутрішню драму українського митця-народника, змушеного розмінювати чисту поезію на прагматичні компроміси публіцистики та сценічного побуту.
Образна тканина розгортається на різкому контрасті світла й темряви: «вічна ніч» смерті та насування фатальної небуттєвої мли протистоять «веселковому сяєву мрій» і «чарівливій примарі» юнацьких ідеалів. Образ «зневір'я – гадюки нечулої» символізує моральну втому й розчарування в історичному часі, проте фінал твору сповнений життєствердного пафосу: пам'ять про боротьбу та вірність народові («Вона вабила серце до бою») перемагає морок.
Теми: покликання митця · муза і творчість · підсумок життя · елегійна рефлексія · світло і морок · громадянський обов'язок