Учта
Михайло Старицький
Палац сіяє. У світлиці
По стінах, стелі, тут і там,
Горять вогні, мов ті зірниці,
На втіху спещеним очам.
Біліють обруси стягою,
Гра скло веселкою на них;
Столи аж гнуться під вагою
Потрав розкішних, дорогих.
Кругом пани, розкішно вбрані,
Між них, мов квітник чарівний,
Тонкі панни і ситі пані –
Зійшлись на бенкет голосний.
Їдять і п'ють, що прагнуть тільки,
Аж похилилися кряжі;
Дзвенять склянки, шуршать тарілки
І цокотять по них ножі.
Музика гра, лоскоче вуха,
Палають очі від вина…
А в мене й тут ледача скруха
Зі дна душі таки зрина
І виклика другі картини:
Степи й чернігівські бори,
Зими лихої хуртовини,
В заметах хати і двори.
Голодний люд без хліба, солі,
В своїх нетоплених хлівах,
Де не прогляне світ ніколи,
Де глупа ніч, де рабський страх;
Похилі голови від туги
Під непоборную біду,
І од довічної наруги
Тупа покора на виду;
І скрізь – обличчя смерті бліде,
Рядок новітніх могилок…
Та як же й в пельку мені піде
Цей ласий з розкоші шматок!
Про вірш
Гнівно-викривальна соціальна сатира на бенкет панівного класу, побудована на разючому соціальному контрасті між палацовим бенкетом і зимовим голодомором у чернігівських селах.
Історія
Поезія належить до зрілого періоду громадянської лірики Михайла Старицького 1880-х років, коли наслідки половинчастої селянської реформи 1861 року призвели до тотального зубожіння селянства та періодичних голодоморів у підросійській Україні. У цей же час вища колоніальна й поміщицька еліта потопала у нестримному марнотратстві.
Старицький, тісно пов'язаний із Чернігівщиною та Полтавщиною, на власні очі спостерігав жахливі картини злиднів українського села — неопалювані хати, занесені снігом подвір'я, спалахи хвороб та безправ'я. Вірш перегукується із некрасовською традицією викриття та шевченківським осудом «панів лукавих», водночас демонструючи формування власної естетики критичного реалізму поета.
Форма
Метрична основа вірша — чотиристопний ямб із чергуванням жіночих та чоловічих рим (класичний силабо-тонічний катрен, римування перехресне AbAb), який завдяки чіткій ритмізації та пірихіям передає як метушливий рух розкішного бенкету, так і важку монотонність зимової завірюхи.
Звукова організація надзвичайно багата на фонетичну образотворчість: у першій половині домінують дзвінкі та шиплячі алітерації, що буквально імітують столовий гуркіт і брязкіт скла («дзвенять склянки, шуршать тарілки і цокотять по них ножі»), тоді як у другій частині переважають глухі, важкі звуки («хлівах», «глупа ніч», «рабський страх»), що підсилюють атмосферу мороку й цвинтаря.
Як читати
Композиція вірша збудована на гострому антитетичному монтажі двох полярних світів. Перший світ — блискучий палац із сяйвом кришталю, вишуканими стравами й дегуманізованою масою бенкетувальників («тонкі панни і ситі пані», в яких лискуча зовнішність поєднується з моральною черствістю). Метафора бенкету уподібнюється до вакханалії під час чуми.
Другий світ уривається у свідомість ліричного героя через спалах совісті («ледача скруха зі дна душі таки зрина») і постає як суворий пейзаж зимової трагедії чернігівських борів. Деталізація сільського побуту («без хліба, солі», «нетоплені хліви», «глупа ніч») створює трагічний образ приреченого народу, розчавленого багатолітнім рабським страхом і покірністю долі.
Фінал твору звучить як моральний вирок і категорична відмова від співучасті в несправедливому розподілі благ. Риторичний оклик «Та як же й в пельку мені піде цей ласий з розкоші шматок!» підносить особисту відразу ліричного героя до рівня екзистенційного морального імперативу митця-народника, який не може споживати розкіш ціною народного визиску.
Теми: соціальна сатира · громадянська лірика · соціальна нерівність · трагедія селянства · муки сумління · голод і злидні