Всьому кінець
Михайло Старицький
Всьому кінець… надії вже нема…
Кудись везуть… сумні якісь розваги…
В останній раз вітаюсь з усіма –
І одірвать очей не маю зваги…
Прощайте ж ви, ріднесенькі краї,
Осяяні, оздоблені красою,
Дe в боротьбі точились дні мої,
Де ворог наш знущався наді мною!
Де заздрість зла вергала з-за кутка
На страдника і стріли, і каміння,
Вербуючи із дружнього гуртка
Поплічників – без серця, без сумління –
Гнобителю природних наших прав…
О, скільки бід, розрад і катування
На тім шляху тернистім я дістав –
За серця жар, за вибухи змагання,
За сіянку моїх питимих мрій,
Сподіванку народного пробудка!
Не раз мене всипав наклепів рій –
І від кого ж? Від брата-недолюдка!
А спільники, що в супрязі були,
Дивилися байдуже на цькування…
Але тепер всі рани зажили,
Німіють враз болящі почування,
А йно росте незміряна любов –
До всіх моїх колишніх супостатів,
До друзяків, що били б, певне, знов
І плямили ще більше у сто кратів,
До спільників тяжкої боротьби,
До рідних дум, до пісні голосної,
До стогону бездольної юрби,
До реготу сваволі навісної,
До нив, степів, омочених плачем,
Обвіяних зітханням хирне-кволих,
Упораних тяжким нужди бичем,
Насичених крівавицею, голих…
До зір ясних, до сонця, до тепла,
До завірюх, до збуреного моря…
Пробачте ж сей останній вибух горя,
Простіть за все, не пам'ятайте зла!!
Про вірш
Драматичний вірш-заповіт і зворушлива прощальна елегія, у якій передчуття близької смерті та біль від зрад поєднуються з величним всепрощенням, всеохопною любов'ю до рідного народу та почуттям сповненого обов'язку.
Історія
Поезію написано наприкінці 1903 року, коли тяжкохворий поет перебував у критичному стані (письменник пішов із життя у квітні 1904 року). Відчуваючи невідворотний фінал під час чергового перевезення на лікування чи в лікарню («Кудись везуть… сумні якісь розваги…»), Старицький підбиває підсумки свого подвижницького, сповненого поневірянь життя.
Контекстом твору є не лише тягар багаторічного протистояння колонізаторській цензурній машині імперії, а й гіркий досвід внутрішньоцехових чвар у середовищі української інтелігенції та театру корифеїв. Віддавши весь свій родинний маєток, здоров'я та сили на розбудову національного театру й просвіту, Старицький нерідко стикався з людською заздрістю, наклепами й байдужістю колишніх однодумців, що додало віршу надзвичайної автобіографічної щирості та трагізму.
Форма
Твір написано п'ятистопним ямбом із перехресним римуванням (АбАб) та чергуванням жіночих і чоловічих клаузул; ритмічний малюнок насичений анафорами («До всіх…», «До спільників…», «До рідних дум…») та синкопованими паузами, які імітують важке, уривчасте дихання знеможеної людини.
Жанрово це драматична сповідальна елегія та поетичний тестамент (заповіт), що відзначається потужним ораторським крещендо: від безнадійного шепоту («Всьому кінець… надії вже нема…») до могутнього поліфонічного акорду вселенського прощення в експресивній фінальній коді.
Як читати
Ліричний сюжет побудований як останній погляд мандрівника на рідну землю крізь призму страдницького минулого. Образна система тримається на антитезі: жорстокість ворогів, «стріли й каміння» заздрісників, зрада «брата-недолюдка» — і безмежне, християнське за своєю глибиною почуття любові, яке витісняє всі образи й біль («Але тепер всі рани зажили, / Німіють враз болящі почування, / А йно росте незміряна любов»).
Старицький створює панорамний образ рідного краю («нив, степів, омочених плачем»), розкриваючи народницьку концепцію кровного зв'язку інтелігента-страдника з «бездольною юрбою». Цей образ позбавлений солодкавості: Україна постає виснаженою, умитою кров'ю, упораною батогом нужди, але безмежно рідною і святою для поета.
Кульмінація твору вивищується до всеосяжного пантеїстичного та гуманістичного єднання: любов ліричного героя охоплює ворогів, спільників, народ, зорі, сонце, хуртовини й море. Фінальне благання «Пробачте ж сей останній вибух горя, / Простіть за все, не пам'ятайте зла!!» постає актом абсолютної духовної перемоги митця над життєвою несправедливістю, марнославством і смертю.
Теми: громадянська сповідь · прощання з життям · християнське всепрощення · жертовне служіння народу · біль зради · поетичний заповіт