Згасло світло; темрява надворі,
А на серці ж як у бурю в морі…
Знай, блукаю круг сумної хати,
І нема з ким серця розважати,
Розпитатись, побалакать стиха
Про недолі та про наші лиха,
Як собі у скруті дати раду.
Ex! Немає у нас, браття, ладу…
Всюди ніч – хоч виколи ти око,
А до бога, – сказано, – високо!
Глибока психологічна мініатюра, де картина нічної глупої пітьми стає дзеркалом суспільного лихоліття та щемливої духовної розгубленості інтелігента-народника.
Поезія постала в атмосфері жорстокої імперської реакції доби Олександра III, коли після чергових заборон і придушення народовольського руху настав період занепаду громадських ініціатив і важкої депресії серед української інтелігенції.
Емський указ 1876 року загнав національну культуру в підпілля або суто етнографічні рамки; Старицький, який самотужки тягнув тягар культурницької та видавничої праці, гостро відчував розпорошеність сил патріотичної громади й брак суспільної згуртованості.
Твір концентрує в собі переживання розпачу від духовної глухоти мас і почуття богополишеності, що нерідко охоплювало діячів Старої Громади через неможливість вести відкриту просвітницьку діяльність серед рідного народу.
Вірш написаний чотиристопним хореєм із парним (суміжним) римуванням за схемою ААББВВГГДД. Така монотонно-мелодійна організація увиразнює відчуття безвиході, тривожного кружляння на одному місці й нездоланного гніту темряви.
Чергування повнозвучних жіночих клаузул формує закільцьовану інтонацію зітхання й тужливої причети. Використання народнопоетичних сталих виразів та фразеологізмів додає віршу фольклорно-пісенної драматичності.
Композиція побудована на майстерному паралелізмі: зовнішній сутінковий пейзаж («згасло світло; темрява надворі») дзеркально проектується на спустошений внутрішній стан особистості («а на серці ж як у бурю в морі»). Образ «сумної хати» виступає не затишним прихистком, а метафорою національного сирітства та ізоляції.
Центральний конфлікт вірша криється в гіркому визнанні: «Немає у нас, браття, ладу». Це не просто побутовий жаль, а соціософський присудок національній неорганізованості та чварам, що паралізують визвольний рух.
Фольклорна максима «до бога високо» в поєднанні з фразеологізмом «хоч виколи око» сягає рівня екзистенційної трагедії: ліричний герой опиняється сам-на-сам із метафізичною ніччю імперського безпросвітку, де ні суспільство, ні небо не дають негайної розради.
Теми: суспільна зневіра · самотність і тривога · відсутність національної єдності · метафора безпросвітної ночі · духовна криза інтелігенції