Ждання

Михайло Старицький

За гай скотилось сонце ясне,
Хмарок рожевих цілий рій
В безодні синій тане, гасне,
Мов злотосяйне пасмо мрій;
Вітрець упав; з садочка лине
Струмком живущим пишний дух,
З черемх убрання лебедине
Часами ранить срібний пух;
Вже гомін стих, туман над ставом
Серпанком хвилевим ляга;
Темніша небо... і небавом
В садочок зірка дорога
Увійде легкою ходою...
Я жду і краюся нудьгою,
Шукаю скрізь палких очей...
Ось тьохнув щасно соловей —
Її ж нема! Ідуть хвилини,
Земля, здається, аж горить...
А все нема, нема Зорини!
Я жду — і віком стала мить!
Вже ніч зліта крилом імлявим,
Осяйна безліччю лампад...
Ген місяць видом величавим
З поза тополь зирнув у сад —
Її ж нема... Я муку чую:
Холоне серце... голова,
Мов крутінь в бурю навісную,
Мене жадоба порива...
Її ж нема!.. І враз, раптово
Рученьки білі, запашні
Лягли на рамени мені...
Зайнявся дух... урвалось слово...
Вуста з вустами ізлились,
І ми на зорі понеслись,
В очах палких втопивши очі...
О ніч! О любощі співочі!
О чародійні в яві сни
На святі першої весни!Ждання
За гай скотилось сонце ясне,
Хмарок рожевих цілий рій
В безодні синій тане, гасне,
Мов злотосяйне пасмо мрій;
Вітрець упав; з садочка лине
Струмком живущим пишний дух,
З черемх убрання лебедине
Часами ранить срібний пух;
Вже гомін стих, туман над ставом
Серпанком хвилевим ляга;
Темніша небо... і небавом
В садочок зірка дорога
Увійде легкою ходою...
Я жду і краюся нудьгою,
Шукаю скрізь палких очей...
Ось тьохнув щасно соловей —
Її ж нема! Ідуть хвилини,
Земля, здається, аж горить...
А все нема, нема Зорини!
Я жду — і віком стала мить!
Вже ніч зліта крилом імлявим,
Осяйна безліччю лампад...
Ген місяць видом величавим
З поза тополь зирнув у сад —
Її ж нема... Я муку чую:
Холоне серце... голова,
Мов крутінь в бурю навісную,
Мене жадоба порива...
Її ж нема!.. І враз, раптово
Рученьки білі, запашні
Лягли на рамени мені...
Зайнявся дух... урвалось слово...
Вуста з вустами ізлились,
І ми на зорі понеслись,
В очах палких втопивши очі...
О ніч! О любощі співочі!
О чародійні в яві сни
На святі першої весни!

Про вірш

Пристрасна інтимна елегія очікування, де болісна тривога закоханого переростає в екстатичний апофеоз весняного побачення. Твір відтворює динаміку почуття від важкого серцевого неспокою до космічного відчуття щастя в єднанні душ.

Історія

Поезія належить до зрілого періоду ліричної творчості Михайла Старицького, коли він поряд із колосальною працею в першій об'єднаній українській професійній трупі («Театрі корифеїв») продовжував розбудовувати модерну українську поетичну мову.

Старицький послідовно відстоював право української літератури на розгорнуту, вишукану суб'єктивну лірику, що протистояла провінційній етнографічності та колоніальним обмеженням Емського указу, демонструючи психологічну повноту інтелігентного переживання.

Форма

Вірш написаний чотиристопним ямбом із чергуванням перехресного та суміжного римування, що відтворює рвану пульсацію серцебиття та перехід від розважливого спостереження за природою до афективного збудження.

Мовна палітра насичена виразними неолексемами та метафоричними складними конструкціями («злотосяйне», «серпанком хвилевим», «струмком живущим»), характерними для поетичної манери Старицького, що надає звучанню романсової співучості.

Як читати

Композиція побудована на витонченому психологічному паралелізмі: вечірній пейзаж із запашними черемхами та солов'їним співом поступово витісняється внутрішнім драматизмом. Час розтягується («я жду — і віком стала мить»), перетворюючи стан невизначеності на фізичний біль та ядуху («крутінь в бурю навісную»).

Фінал твору становить різкий емоційний злам: раптова поява коханої через тактильні образи («рученьки білі, запашні») переводить напругу в дионісійське свято весни. Очі та вуста стають містичним порталом, крізь який ліричні герої вириваються у трансцендентний зоряний простір.

Теми: інтимна лірика · кохання · психологія очікування · романтичний пейзаж · весна

Усі поети