Звитяга
Михайло Старицький
Коли, бува, в борінні за життя,
Зневірений неправдою людською,
Бажаю я й жахаюсь небуття
Під тяжкою смертельною нудьгою, –
Тоді іду помарить край ставка,
Де лагода та сяєво блакиті, –
І на душі хуртовина зника,
І прагнеться спокою в цілім світі…
Самотньо тут: не чуть ні череди.
Ні гомону, ні людського докору…
Ось пасма з верб схилились до води,
Любуючи у глибиню прозору;
А лоно вод, мов дзеркало ясне,
Розкинулось в барвистій, пишній рамі,
І вітерець його не сколихне, –
До верхніх віт він лащиться в нестямі,
Йно ластівка, легурно снуючи,
Черкне й змутнить яскраве скло часами:
Спалахнуть враз там золота ключі
І побіжать вогнистими скалками…
Але ж і тут пригодонька мала –
І шелюги щось хиляться похилі:
Цю весну все геть повідь поняла,
І над звичай далеко мріють хвилі…
Ой лишенько! Ген глибоко в воді
Здебільша все латаття потонуло
І згинуть там квітки його бліді, –
Озвалося у мене серце чуло, –
Білесенькі, із золотим денцем,
Мов чарочки болотяного пана,
Сплітались тут чаруючим вінцем
Та перлами вбиралися щорана…
А ниньки їх бруньки на батогах
Заледве вже й маріють під водою,
І згине цвіт в заклеплених гробках,
Не втішившись небесною красою…
Але проте жадоба й в них буя
Зирнуть на світ, почуть весни дихання,
Й до сонечка аж пнуться… Бачу я
Та пізнаю душею й їх страждання…
І от щодня дивлюсь я в водне скло, –
Що станеться з моїми квітоньками.
Ой світе мій! Перерветься стебло, –
Воно вже скрізь наструнилось нитками.
І я сліпий, болію за сліпих,
За їх палке й нікчемне поривання:
Не бачить вам проміннів золотих,
Як і мені другого існування!
А чудо йде… ромен болотяний
Досяг межі хисткої оболоні –
І сріблом скрізь розсипавсь цвіт рясний
На синьому прозористому лоні,
Мов зіроньки небесні ті, з яких
Зринає нам надія і розвага…
Я затремтів від поривань святих
І вигукнув у захваті: "Звитяга!"
Про вірш
Глибока філософсько-психологічна та пейзажно-алегорична елегія про подолання душевної зневіри й екзистенційного відчаю через споглядання незламної вітальної сили природи, що перемагає смертельну стихію.
Історія
Твір створено в 1903 році — на завершальному етапі життєвого шляху Михайла Старицького, коли митець був фізично виснажений хронічною серцевою хворобою, матеріальною скрутою та непосильною багаторічною працею задля збереження української сцени. В умовах реакції та безперервних заборон поет часто зазнавав глибокої втоми й самотності серед байдужості оточення.
Попри важкий стан здоров'я і переслідування з боку імперської адміністрації, Старицький у цей період продовжував невтомно працювати над історичними драмами та поезіями. Вірш відображає болісну внутрішню переоцінку боротьби за існування української культури, де джерелом розради й психологічної реабілітації для діяча народництва стає рідна природа Поділля чи Київщини, яка стає дзеркалом суспільних змагань.
Форма
Поезія написана класичним п'ятистопним ямбом із пірихіями, що надає оповіді розміреного, задумливого, елегійно-філософського тону з природними медитативними паузами (цезурами).
Строфічна побудова спирається на систему римованих чотиривіршів (катренів) із правильним чергуванням жіночих і чоловічих рим та перехресним римуванням (АбАб), що посилює гармонійність пейзажного малюнка на противагу внутрішній тривозі ліричного героя.
Як читати
Композиція твору розгортається за принципом психологічного паралелізму. Початковий стан смертельної нудьги, спричиненої «людською неправдою» і невпинним «борінням за життя», трансформується під час споглядання тиші ставка. Проте ідилія виявляється оманливою: стихійна повінь затопила ніжні паростки білого латаття, поставивши їх перед загрозою загибелі в «заклеплених гробках».
Образ латаття з блідими квітками й золотими денцями, що щосили пнеться з темної мутної глибини назустріч сонячному світлу («жадоба й в них буя / Зирнуть на світ»), слугує прозорою алегорією долі українського народу та культурного діяча. Приреченість, здавалося б, на небуття перетворюється на гімн незнищенній волі до життя й розквіту.
Кульмінація вірша, означена в самій назві — «Звитяга», стверджує тріумф світла і життєвої снаги над мороком води й небуття. Символічний порив квітки крізь водяну товщу стає для поета моральним уроком стійкості, розсіюючи сумніви й повертаючи віру у виправданість власної виснажливої самопожертви заради майбутнього.
Теми: філософська лірика · пейзажний алегоризм · воля до життя · подолання зневіри · людина і природа · незламність духу