Ну навіщо стільки заліза —
Нари, двері, ґратовані рами?
Все одно я зненацька пролізу
Крізь щілину тюремної брами.
Все одно я піду на волю —
Духом вийду, якщо не тілом.
Обійму, мов сестрицю, тополю.
Навтішаюся світом білим.
Помолюся до зір серед жита,
Заночую в копиці сіна —
І піду, щоб у людях жити
Доти, доки живе Україна.
29.05.1977
Правозахисна та філософська лірика «Ну навіщо стільки заліза…»: гімн внутрішній волі, мужність політв'язня перед лицем радянського ГУЛАГу та віра у воскресіння України.
Поезія «Ну навіщо стільки заліза…» створена Миколою Руденком у драматичний період боротьби (1977 рік) — у підпіллі Гельсінського руху, у тюремних слідчих ізоляторах або в мордовських таборах суворого режиму.
Поет писав ці вірші в умовах постійних обшуків і карцерів, заучуючи рядки напам'ять або передаючи їх на волю крізь табірні кордони через мужню дружину Раїсу Руденко.
Струнка класична строфіка з виразним перехресним римуванням.
Поетична мова відзначається граничною точністю слова, відсутністю пишномовства та біблійною вагою кожного формулювання.
У вірші «Ну навіщо стільки заліза…» ліричний герой стверджує суверенність власного духу: тіло можна ув'язнити, але душа, що пізнала істину свободи, залишається непідвладною тиранам.
Моральний стоїцизм поета ґрунтується на щоденній праці совісті та глибокому переконанні, що імперія брехні приречена на неминучий крах.
Твір промовляє до нас як заповіт лицаря духу, чий подвиг наблизив державну незалежність сучасної України.
Теми: микола руденко · внутрішня воля · табірна поезія · гельсінська група · стійкість духу · свобода і гідність