Океан не випити до дна.
Вічність є одна, лише одна.
То чого ж я зморено тремчу,
Коли бачу спалену свічу?
Чом живу із відчуттям вини,
Коли хтось лягає до труни?..
Бо в ту мить померли всі дива:
Без людини вічність — удова.
Без людини Всесвіту нема —
Всюди тільки глухота німа.
То невже наш вік — мов куций лан,
І від кухля менший океан?..
Ні. не вірю! Вічність не вмира.
Як вона, душа моя стара.
І тому я зморено тремчу,
Коли бачу спалену свічу.
04.03.1974
Правозахисна та філософська лірика «Океан не випити до дна»: гімн внутрішній волі, мужність політв'язня перед лицем радянського ГУЛАГу та віра у воскресіння України.
Поезія «Океан не випити до дна» створена Миколою Руденком у драматичний період боротьби (1974 рік) — у підпіллі Гельсінського руху, у тюремних слідчих ізоляторах або в мордовських таборах суворого режиму.
Поет писав ці вірші в умовах постійних обшуків і карцерів, заучуючи рядки напам'ять або передаючи їх на волю крізь табірні кордони через мужню дружину Раїсу Руденко.
Струнка класична строфіка з виразним перехресним римуванням.
Поетична мова відзначається граничною точністю слова, відсутністю пишномовства та біблійною вагою кожного формулювання.
У вірші «Океан не випити до дна» ліричний герой стверджує суверенність власного духу: тіло можна ув'язнити, але душа, що пізнала істину свободи, залишається непідвладною тиранам.
Моральний стоїцизм поета ґрунтується на щоденній праці совісті та глибокому переконанні, що імперія брехні приречена на неминучий крах.
Твір промовляє до нас як заповіт лицаря духу, чий подвиг наблизив державну незалежність сучасної України.
Теми: микола руденко · внутрішня воля · табірна поезія · гельсінська група · стійкість духу · свобода і гідність