Побачення

Микола Руденко

1.

На градуснику — мінус сорок п’ять.
Птах падає, згорнувши мертві крила.
І ніби дослухаються світила,
Як промені, ламаючись, дзвенять.

Ні звіра, ні людини…
Тільки ти
Кружляєш у мордовській сніговиці.
Здається, вимерли дерева й птиці —
Позалишались вишки і дроти.

Та вітер, що пронизує до жил
І змушує відчути в ці години
Беззахисність планети і людини
Перед свавіллям хаотичних сил.

Немовби хтось на шмонах поздирав
З планети одяг, щоб її, небогу,
Погнати в темну, крижану дорогу —
Засвистану, без захисту і прав.

Іржаві металеві шпичаки
Їй повпивалися у біле тіло.
О, як їй, безталанній, заболіло —
Чи здатні відчувати це зірки?

Чи їм втямки, як чудо із чудес —
Людську істоту на собі носити.
Терпіти підлих, годувать неситих,
Що прагнуть Бога вижити з небес.

Ти йдеш по шпалах. Ще нема знаття,
Що тут під кожною лежать вкраїнці.
(Історія на золотій сторінці
Їх, лицарів, поверне з небуття)

А зовні колія як колія —
Хіба що, може, позабута Богом.
Ти думаєш: поза яким порогом
Тебе, наморену, зустріну я?

І скільки нам дадуть —
чи три доби,
Чи ні одної? Бо й таке буває…
Для когось в грудні ночі прибуває,
А в нас як прибуває,
То журби.

2.

Дозволь, моя люба, тебе роззуть.
Руки і ноги твої відтерти
В кімнаті, де тіні мерців повзуть,
Де в стінах мандрують
Атоми смерті.

Атоми тих, що давно в землі.
Тіні отих, що повзуть туманом
Там, де чатують вівчарки злі
Попід смертельним парканом.

Цитьте, прокляті.
Тю-тю, не гарчіть —
Ліпше вартуйте Харонові весла.
Твій поцілунок чомусь гірчить —
Що ти мені на губах принесла?

Тіло твоє не забуло мене?
В наклепів, знаю, отруйне жало.
Як мені серце навчить дурне,
Щоб на плітки не зважало?

Там, де дозують повітря ковток,
Де розліноване в клітку небо,
Скільки наслухався я пліток —
Чорних пліток про тебе!

Голубоокий гебіст-капітан
Їх до світанку нашіптував радо.
Знають:
впаду, мов осінній каштан,
Тільки повірю у зраду.

Знають:
живлюся твоїм теплом,
А як тебе не буде —
Схожі на дерево з чорним дуплом
Стануть поетові груди.

3.

А цур їм, пек —
Отим рудим вівчаркам.
Я хочу тіло бачити твоє.
Це ти, кохана, чи ранкова хмарка?
Над ліжком чисте сяєво встає.

Благаю мовчки: будь скупа і строга.
Нікому не даруй ні промінця.
І думаю про тебе та про Бога:
Без нього неможлива врода ця.

Неначе й справді не було розлуки —
Ти плещешся, мов хвилька золота.

Які, кохана, в тебе ніжні руки,
І як у мене серце вироста!

Немовби світлий дух приходить з неба,
Сповняє груди подихом добра.
Я поза дротом лиш тому,
Що треба —
Для Сонця…
Для Говерли…
Для Дніпра…

Повір мені: я вистою, зумію —
Аби спокійною була душа.
Кинь ласе яблуко в очиці Змію,
Який тебе підступно спокуша.

Не вмре Дніпро. І ми не повмираєм.
Засяє сонцем неба синій дах.
І стане Україна справді раєм —
Лиш Змія не викохуйте в садах!

4.

Корінь мій — ти. Наче пісня нетлінна,
Ти принесла мені славу й снагу.
Вслід за тобою ішла Україна —
Тяжко ішла по мордовськім снігу.

Ось вони, рідні озера та луки,
В синім добрі солов’їних ночей.
Все, як було до тієї розлуки,
Котра поклала межу для очей.

Все, як було: і лелеки, і лосі.
Трави по груди, ромашки в лугах.
Чарка в неділю, як повелося.
Пісня під вербами на берегах.

В лузі пасуться телята й корови.
Між ясенами — дорога в село.
Наші прогулянки, тихі розмови…
Ні, я не хочу,
Щоб так, як було!

Ні. я не хочу.
Бо поруч із нами
Завжди стояла істота ота,
Котра цікавиться думами й снами
Сита,
п’яненька,
Безбожно свята.

Все їй покірне —
І люди, й лелеки.
Дім романіста й звірине кубло.
Рідна Вкраїно! Кохана, далека…
Ні, я не хочу,
Щоб так, як було.

Виживу. Вистою.
Не покорюся —
Навіть якщо не побачу Дніпра…
Люте гарчання у завірюсі.
Стукіт у двері.
— Прощайтесь. Пора.

5.

Хоч мить іще.
Хвилину…
Півхвилини…

Спиніться, літаки і поїзди!
Ущерть позамітайте, хуртовини,
Усі дороги,
Що ведуть сюди.

І звідси теж.
Бо це нелюдська справа —
Тебе відняти від мого єства.
Чи люди у зірок спитали права?
І як на зло —
За тиждень до Різдва.

Авжеж, на зло!..
Холодним склом залито
Між нами світ —
В морозах, у диму,
Сам сатана
Із душ здирає мито —
І ми покірно
Платимо йому.

Він нас роз’єднує,
Щоб наша сила
З окремостей
Не склалася в одну…
Коли ж тепер.
Моя голубко мила,
Я знов тебе
До серця пригорну?

Коли ж ти,
Схожа на ранкову хмарку,
Мене зігрієш сяйвом золотим?
— Р-р-рік, р-р-рік р-р-розлуки, —
Гайвороння карка,
Вгорнулось сонце
В рудуватий дим.

Востаннє помахала
Із-за дроту —
І разом з сонцем
В небосхил пішла.
Кристалами лягає
Пара з рота.
Вмерзає в простір .
Снігова імла.

А я молюся.
Серце — свіжа рана,
Яка нелюдський біль
В собі збере.
Боли мені!
Звучи в мені, кохана, —
І дріт оцей
Не виживе,
помре.

6.

Мете над дротом
Віхола розлуки.
Та в мить,
Коли порідшає імла,
Я бачу:
Ти, кохана, білі руки
До мене
над лісами
Простягла.

Літа скорботи
Змусили достоту
Переконатись:
доки ми живі,
Нас двоє (ти і я) —

Одна істота
Одна особа,
а не різних дві.
І це не просто образ
Це—природа,
Глибинна суть
людей,
дерев,
зірок….

Ген Шлях Чумацький
Кличе нас до броду,
Де плине вічність —
Не тюремний строк.

Неначе сніг,
Порозгрібавши зорі,
Іду,
вдивляючись в живі світи,
Ось двоє серед неба
в непокорі
Стоять, обнявшись…
Глянь:
це я і ти.

Ми—дві зорі,
Що кидають проміння,
Яке життя продовжує
В лісах.
А ті,
розлучені,—
Лише насіння
Світил,
Що поєднались в небесах.

Бо для живих світів
Жіноча врода —
Однаково,
Що для пустель вода.
Бо ми — два ока,
Котрими природа
Довкіл
Творіння власні огляда.

Коли б і нас,
небесних,
розлучили
Загинули б не тільки
Ти і я:
Не вийшло б сонце
На альпійські схили,
Спинилася б
Дніпрова течія.

В підземний світ
Ельбрусу чи Говерли
Попадали б
Вершини снігові.
Кати й тюремщики —
І ті б померли.
Бо серце світу —
Дві душі живі.

Дві,
що в одну злились.
Одна особа,
Яка, роздвоївшись,
Знайшла злиття…
Розлука —
Єдності жорстока проба,
Як проба нервів —
Віхоли виття.

…Мете над світом
Віхола розлуки.
Та в мить,
Коли порідшає імла,
Я бачу:
Ти, кохана, білі руки
До мене
над лісами
Простягла.

3-9.01.1979

Про вірш

Правозахисна та філософська лірика «Побачення»: гімн внутрішній волі, мужність політв'язня перед лицем радянського ГУЛАГу та віра у воскресіння України.

Історія

Поезія «Побачення» створена Миколою Руденком у драматичний період боротьби (1979 рік) — у підпіллі Гельсінського руху, у тюремних слідчих ізоляторах або в мордовських таборах суворого режиму.

Поет писав ці вірші в умовах постійних обшуків і карцерів, заучуючи рядки напам'ять або передаючи їх на волю крізь табірні кордони через мужню дружину Раїсу Руденко.

Форма

Струнка класична строфіка з виразним перехресним римуванням.

Поетична мова відзначається граничною точністю слова, відсутністю пишномовства та біблійною вагою кожного формулювання.

Як читати

У вірші «Побачення» ліричний герой стверджує суверенність власного духу: тіло можна ув'язнити, але душа, що пізнала істину свободи, залишається непідвладною тиранам.

Моральний стоїцизм поета ґрунтується на щоденній праці совісті та глибокому переконанні, що імперія брехні приречена на неминучий крах.

Твір промовляє до нас як заповіт лицаря духу, чий подвиг наблизив державну незалежність сучасної України.

Теми: микола руденко · внутрішня воля · табірна поезія · гельсінська група · стійкість духу · свобода і гідність

Усі поети