Реабілітований

Микола Руденко

1

Не будіть його, пастушки,—
Хай під явором спочива.
В нього вчилися наші батьки,
Як помножити два на два.

Телескопа робили вони —
Чи віднайдеться край небесам?..
Він довчив їх аж до війни —
І в окопи вирушив сам.

Не штовхайте його, не будіть.
Бач, сп’яніла стара голова.
Краще сіна йому підкладіть,
Бо й з батьками таке бува.

В нього рідних давно нема.
Був синок, та про це не тре…
Лиш надійде люта зима,
Тітка Мотря його бере.

Тяжко стогне він на печі,
Як не випаде перваку.
І лякає Мотрю вночі,
Що повіситься на гаку.

А добуде пійло бридке —
Знов прокинеться чорна нудьга.
І тоді він розкаже таке,
Що й на серце камінь ляга.

Плачуть жалісливі баби,
Та й мужик сльозу не спиня.
Кат і той би заплакав, якби
Сам цього не творив щодня.

2

Хоч вона, проклята, й пече,
Та сьогодні мій сабантуй.
Слухай. Мотре…
Налий іще,
Свого вчителя почастуй.

Що ж. полон — це тобі не мед.
Дріт колючий не для зубів.
З вишки строчить сліпий кулемет,
Заривають нас без гробів.

І мене б, можливо, отам
Перетерли на табірний пил.
Та я в думці кричав катам:
Мертвий вийду з ваших могил!

Бо у мене росте синок.
А йому потрібна земля —
Та земля, де кожен росток
Очі росами звеселя.

І, звичайно, не тільки мій —
Всі ви, діти, мої, мої…
Ми, беззбройні, пішли на бій
І прорвались в нічні гаї.

Помирали в болотній воді,
Знемагаючи від погонь.
Рвали тіло вівчарки руді,
Парабелум влучав до скронь.

А проте я пройшов до своїх,
І мене прийняли, мов брати.
Як тепер не звалюся з ніг,
До Берліна зумію дійти.

Били міни в окопчик наш,
Вибухали серед ровів.
А уранці у свій бліндаж
Мене слідчий на допит вів.

Проти мене він молодий,
Так собі, вугруватий стригун…
…Та ні хліба вже, ні води —
Бо тепер я німецький шпигун!

Спікся в серці болючий шов,
Рвалась в пам’яті світла нить.
Та невже ж я пекло пройшов,
Щоб на інше його змінить?

Знов на вишці стирчить кулемет,
А довкола колючий дріт…
Е-е, для вас уже не секрет,
Що то був за жахливий світ!

Вісім років прожив я там,
Вже й десятку б мені кінчать…
Але став я на зло катам
Щось незвичне в собі помічать.

3

Щось незвичне…
Мотре, налий…
Я, здається, п’яницею став.
Так чи сяк, але мій малий
На твоїх руках виростав.

Я не знав, що Марії нема,
Що вона у сирій землі.
Я втішав себе задарма:
Жде на мене в своїм селі.

Та й Миколку побачить хотів.
В нього личко таке ясне!..
В найстрашнішому із світів
Мрія ця зберегла мене…

Якось вів нас сержант-конвоїр,
А на вишці солдат стояв.
Його дивний скорботний зір
В серці викликав іншу яв.

Пригадався Миколка мій —
Як він мружив очі сумні,
Коли ми вирушали в бій
Під старі козацькі пісні.

Десять років йому було —
Перейшов у четвертий клас.
Строєм рушили за село,
А Миколка проводив нас.

Поруч матері на горбу
Довго нам задивлявся вслід…
Недитячу його журбу
Я носив десять довгих літ

Спомин той у душі мимохіть
Все настроїв на інший лад.
Адже час не жде, не стоїть —
Вже й Миколка, певне, солдат.

І відтоді мій сон — не сон
Я на нари валився з ніг —

І одразу ж крізь морок зон
В сновидіннях до вишки біг.

Посміхався мені солдат.
Мовби тут ні смертей, ні бід.
Остогидлий його автомат
Геть летів за колючий дріт.

І вставала над нами зоря,
Мовби крила нам видав Бог —
Через гори. ліси, моря
Крила ті нас вели обох.

Червоніло сонце здаля,
Закликало в захмарну синь.
І кричали небо й земля:
— Це ж Микола…
Твій рідний син!..

Прокидались під рейки дзвін.
Крила танули десь вві сні.
Та я бачив, я знав, що він
Пильно в спину дививсь мені.

Станься те, що я ждав, хотів
Мені волю даровано знов! —
На великий подив катів,
Я б із табору не пішов.

Я боявсь, що помре мета,
Мріям прийде лихий кінець,—
Бо загине омана свята,
Лиш ім’я назове боєць.

4

Ранки табірні, ночі гіркі
У душі не просвітлює час.
Люди, люди! Хто ж ми такі?
Звірам соромно, мабуть, за нас.

Доживаю старечі дні,
Але думка в серце стріля:
Як нас, люди,— скажіть мені,—
Ще тримає свята земля?..

Ранок той не забуду повік,
Це було відчування скрут:
Мовби дням своїм чорний лік
Знов почати я мусив тут.

Щось у грудях смоктало мене,
Гніт на серці тяжкий лежав.
Осоружне життя земне
Я за кару страшну вважав.

Був я, мабуть, схожий на пень
Що не здатний уже до життя…
І, як завше, мене в той день
Знов не зрадило передчуття.

Нас вели повз колючий дріт,—
Прямо йди, ані кроку вбік.
О, на вишку мені б не слід
Кидать оком з-під пухлих вік!

Та я глянув туди й пізнав
Рідні очі, вологі від мук:
Хлопець ніби з вишки пірнав,
Вниз відкинувши кисті рук.

І тоді я умить збагнув:
Не збрехав мені віщий сон.
— Та-ту! Та-ту! — зойк розітнув
Мертву тишу табірних зон.

Спершу радість і торжество,
Потім дум відчайдушний рій.
Жахом сповнилося єство:
Що ти робиш, хлопчику мій?..

Де ж, Миколо, твій автомат?
Не кричи.
Постривай.
Спинись!..
Та нічого не чув солдат —
Він стогнав і сповзав униз.

Він сповзав на іржавий дріт,
Він на нього упав грудьми…
Люди, людство… Жорстокий рід!
Що ти робиш з своїми дітьми?..

Розстріляли…
За що, скажіть?..
Тим смертям не кінець іще…
Люди, вузлика зав’яжіть,—
Хай та згадка совість пече.

А якщо у непевній ході
Пам’ять згубите серед пітьми,
То чи зможете ви тоді
Називати себе людьми?..

5

Не будіть його, пастушки…
Тітка Мотря по нього йде.
Вона в хаті на подушки
Спати п’яного покладе.

Відіспавшись, він вийде в двір,
Попрямує в старий окоп
І з тринога націлить до зір
Саморобний свій телескоп.

Помахає до пастушків:
Гей, підходьте сюди мерщій.
Так він кликав їхніх батьків
В давній молодості своїй.

Телескопа, хлопче, не зруш,
Це — Юпітер…
Отож затям:
Є там те, що до наших душ
Увійшовши, зветься життям.

Гляне Мотря: чого б воно
Так дрижить у старого рука?
Може, вчитель уже давно
На Юпітері сина шука?

Чи, можливо, вірить: свого
Люди щастя там досягли?..
0й, не дай вам, Боже, того,
Що земляни пережили!

Як земний заповіт велить
І навчає прадавній час,
Крові ближнього бійтесь пролить.
Бо прокляття впаде на вас.

І відтоді через віки
Вам по крові брести й брести…
Добрі хлопці — оті пастушки.
Але звідки ж беруться кати?

Про вірш

Правозахисна та філософська лірика «Реабілітований»: гімн внутрішній волі, мужність політв'язня перед лицем радянського ГУЛАГу та віра у воскресіння України.

Історія

Поезія «Реабілітований» створена Миколою Руденком у драматичний період боротьби (1970–1980-ті рік) — у підпіллі Гельсінського руху, у тюремних слідчих ізоляторах або в мордовських таборах суворого режиму.

Поет писав ці вірші в умовах постійних обшуків і карцерів, заучуючи рядки напам'ять або передаючи їх на волю крізь табірні кордони через мужню дружину Раїсу Руденко.

Форма

Струнка класична строфіка з виразним перехресним римуванням.

Поетична мова відзначається граничною точністю слова, відсутністю пишномовства та біблійною вагою кожного формулювання.

Як читати

У вірші «Реабілітований» ліричний герой стверджує суверенність власного духу: тіло можна ув'язнити, але душа, що пізнала істину свободи, залишається непідвладною тиранам.

Моральний стоїцизм поета ґрунтується на щоденній праці совісті та глибокому переконанні, що імперія брехні приречена на неминучий крах.

Твір промовляє до нас як заповіт лицаря духу, чий подвиг наблизив державну незалежність сучасної України.

Теми: микола руденко · внутрішня воля · табірна поезія · гельсінська група · стійкість духу · свобода і гідність

Усі поети