Рогніда і Володимир
1
Буває, нами володіє
Не хід планет, а звук
легкий.
Завваж: якби не ця подія ,
Світ був би зовсім не
такий.
Кого історія впечата
В свої скрижалі — хто це
зна?
Жили у Полоцьку дівчата,
Можливо, й кращі, ніж
княжна.
Що в тій Рогніді? І донині
Це таємниця тих часів,
Коли суворий син рабині
Престол у Києві посів.
Погордувала, не ступила
Добром на золотий поріг.
І сватання відсторонила:
— Рабиничу не змию ніг.
Гей, Володимире! У вічі
Гарбуз тобі жбурля дівча.
На те ж воно й
середньовіччя:
Сідлай коня, виймай меча.
І вже над Полоцьком
заграва,
Вже мертві батько і
брати.
Майбутню матір Ізяслава
Велів живою зберегти.
Та краще б випала їй
страта
Серед руїн, серед заграв.
Ніж бачити обличчя
брата,
Коли він в муках помирав.
І краще б їй під пеленою
Снігів у землю полягти,
Ніж чути це:
— Гидуєш мною?
Тож знай: їх умертвила
ти.
(Ще й вітер сніговою
пліттю
Шмагне — і вовком завива).
…Рік в рік спливло
тисячоліття,
Як мовлені оці слова.
Та й досі ще в зимові ранки
Розказує старе дупло.
Як плакала княгиня —
бранка,
Недбало кинута в сідло.
2
Самотньо й гірко. Лиш
дитина
До князя трохи наближа.
Але господа негостинна
Була ненависна й чужа.
Який він муж? Не знає
ножиць
Його кучмата борода.
Набрав жінок, набрав
наложниць —
Їй в місяць ніч не припада.
Та все ж прийшов одного
разу
І в місячній напівімлі
Їй кинув чудернацьку
фразу:
— Я бачив Бога на землі.
А потім якось в днину сіру
Повідав нелегкі думки:
— Бог наказав обрати віру —
Державну віру, на віки.
Коли ж йому скляніли очі,
Обернені у власну суть,—
Здавалось їй, що поторочі
Його по цій землі несуть.
Глузує він з повчань Ісуса —
Мовляв, благенький
говорун.
Під срібний ніс лаштує
вуса
Із золота — живи, Перун!
Біля колод його робота
Щодня ярмила спозарань:
Для ідолів ні срібла —
злота
Не шкодував, ані старань.
Якби ж він тільки віру
мертву
Підтримав, щоб не впала
ниць
Але ж велить вести на
жертву
Хлоп’ят русинських та
дівиць.
І ніби ще замало кари,
Дружину кличе за вали —
Веде на Волгу, на Булгари,
Щоб там Перуна
прийняли.
А повертавсь похмурий,
дикий
Зодягнений валився з ніг.
Тоді й Стрибог
золотоликий
Його розважити не міг.
Залізний велетень, рубака,
Ставав покірливим дитям.
В її ногах до ранку плакав,
Знесилений лихим
життям.
В скорботах загубивши
міру,
Стогнав на шкурах у
кутку:
— Бог наказав обрати віру.
Але скажи: яку, яку?..
Він жив — немов у дзвоні
било:
Дзвенів у сутності своїй.
Тоді вона його любила —
Тоді він весь належав їй.
4
Якби ж отак велось
частіше —
Її любов була б жива.
Та він її не часто тішив:
Вона за мужа —
Удова.
Князь Володимир у гаремі
Серед наложниць п’є —
ґуля.
А їй, знедоленій недремі,
Тернами поросла земля.
Та якось завітав до спальні
Й заснув у затишнім кутку.
Шле місяць промені
печальні
На постать грізну й
заважку.
В розпуці, без мети і
смислу
Рогніда ходить босоніж —
Сама не зна, чому затисла
У кулаці арабський ніж.
Кривавить душу давня
втрата —
Ні, ранам тим не зарости.
І передсмертний голос
брата
Благає:
— Сестро, відомсти!..
Уже у Полоцьку на вежах
Від отчих слів не вдарить
мідь.
А він на шкурах на
ведмежих
Лежить —
Немов і сам ведмідь.
Метнулась, мов сліпа
тигриця,
Яку долає лють і страх.
Але ж за мить
безкровнолиця
Зів’яла в кам’яних руках.
Невже він ждав цього
удару —
За нею наглядав крізь сон?..
Тепер, нещасна, приймеш
кару —
Таких не милує закон.
Володимир
Ти зважилась підняти руку
На княжу голову, змія?
Рогніда
А ти мою розгледів муку —
Ти бачив, як караюсь я?
Володимир
Жона повинна буть
покірна:
Жона — це нива,
Муж — орач…
Ну що ж, зітну тебе.
невірна,—
Молись, голубонько, чи
плач.
Вдягни вінець і у покої
Оцьому завтра жди мене.
Скараю власною рукою —
Кат любе тіло не торкне.
4
Не тільки двір, не тільки
Київ
Вже Подніпров’я і Десна
Про княжого закону вияв
На всіх стежках-дорогах
зна.
І скільки за добу проскаче
Безсонний вершник —
стільки гін
Зітхає, журиться і плаче.
Бо знали: князь…
Жорстокий він.
До Либеді в палац княгині
Ідуть бояри. Навіть сам
Гарем у Вишгороді нині
Покинув євнухам та псам.
По-царськи вдягнений,
величний.
Під’їхав верхи на коні.
І кожен крок та порух
звичний
Були розмірені, значні.
На воїнах шоломи й лати.
На знаті — золото й
парча.
З усього видно: нині свято
Закону княжого й меча.
А те, що кров хлюпне із
вени —
Не дивина і дотепер.
Ще предки не створили сцени,
Та вже готовий був
партер.
І це найліпше розуміла
Сама Рогніда. Через те
Вона прибратися зуміла
В святкове, царське,— не
просте.
Немовби не чекання
страти
Тут визначає дії хід —
Мов на банкет в свої
палати
Княгиня кличе двір і світ.
Ось, бач, жіноча половина —
Як строго прибрана вона!..
Нарешті мить, коли
повинна
Відбутись дія головна.
Заходить князь, за ним
бояри.
Вони врочисті і німі:
Державне шанування кари
І насолоди на умі.
Та добра чи лиха година
Змінила дійство на очах:
Зненацька увійшла дитина,
Що на руках несла меча.
Біляве личко. А волосся
Текло по голубій парчі.
Неначе сонечко вплелося —
Аж грає зайчик на мечі.
В княгині на обличчі свято,
В очах щось хитре,
потайне.
Дитя рекло:
— Добридень, тату.
Ось меч. Раніш зітни мене.
Десь, кажуть, чули в ту хвилину
В захмар’ї звуки Божих
струн.
То був удар — немов
дитину
Послав у блискавці Перун.
Князь розгубився й
скрикнув:
— Синку!..
І шепіт переріс у смерч —
Немов дитяча волосинка
Переломила княжий меч.
Заплакав князь. Старі
бояри
В руках шапки похмуро
мнуть.
— У неї ж син… Чи тут до
кари?..
Їй треба Полоцьк
повернуть.
І ніби в темряви із пащі
На сонце викотивсь
Дніпро —
Усі в цю мить зробились
кращі,
Бо тут перемогло Добро.
5
Що з князем сталось? Чи
для нього
Життя зробилось
тягарем?
Геть відвернувся від
хмільного,
Забув про меч і про гарем.
Коли ж його нова спокуса
Заполонила — в мить яку?
З Перуна здер коштовні
вуса —
Якомусь кинув бідаку.
Найняв з десяток
куховарів,
Сам забивав для них волів.
Шукав не бойовиськ і
чварів —
Голодних кликати велів.
На ріки і в степи безводні
Котився кличний поговір:
— Де на Русі ще є голодні,
Нехай ідуть па княжий
двір.
Не до Рогніди і дитини
Князь поспішає перед сном,
Упився смаком самотини.
Хмеливсь безсонням, як
вином.
В діброви, в світанкові
роси
Веде його нежданий струс:
Коли синок меча підносив,
В його дитині жив Ісус.
Сам бачив: Бог, як і
повинно,
З чола святе проміння слав.
Хоч ясно, що дитя
невинне —
То не Христос, а Ізяслав.
Та хто сказав, що
мусить віра
Могуття дарувать нове?
Ні! Віра має вбити звіра,
Який в людині ще живе.
І там, де чули тільки сови,
Він в простір кидав знов .
і знов:
— Могутність — через
Боже Слово,
Через Красу, через Любов.
Та часом він втрачав
надію —
Шипіла сумнівів змія:
— Чи стачить сили? Чи
зумію?
Адже ж це буду вже не я.
А в хмарах дух живий
розлився
І мовив громом з висоти:
— Я в тіло воїна вселився.
Отож сьогодні Я —
Це ти…
Хто це озвався? Чий це
голос?
Христос? Космічна
течія?..
Знов небо громом
розкололось:
— Це Слово й Діло —
Ти і Я.
Тепер він жив біля Рогніди,
Як віск, що витік із свічі.
Нехай недовго: завтра піде,
Щоб інших пестити вночі.
Але ж навчилася прощати
Рогніда той гаремний рій:
Жінки та куплені дівчата
Вже серце не ятрили їй.
Вона іще побачить в ньому
Рубаку, як було колись,
Він візьме меч і вийде з дому
В кумирню, й вигукне:
— Вались!..
І всю свою ведмежу силу
Вкладе в руйнацію богів —
Щоб їх в Дніпро скотить
по схилу
І не пустить до берегів.
А на Рогніду мудрим
жаром
Дихне з—за хмар жива
могуть,
Коли народ посуне яром,
Який Хрещатим назовуть.
І в чому народились, люди
Увійдуть у святу ріку,
Щоб Божий хрест
прийнять на груди —
Родившись вдруге на віку.
Кохання пізнє — душ
заграва
Вечірнім променем впаде:
Вона народить Ярослава,
Який Софію закладе.
І понад банями повіє:
— Раз пам’ятника їй нема,
Рогніда житиме в Софії.
Софія —
Це вона сама.
1980, грудень, Мордовія