Шанують лиш того народи,
Хто власну ниву розорав.
Талант — це вогнище Свободи
На тлі нікчемних рабських вправ.
Це Слова горде володіння,
Де дух народний не зачах.
Талант без мужності — падіння
В земного людства на очах.
Коли ж ми всі схиляєм лоба
Біля чиновного стола,
Де доля діда-хлібороба
Для себе прав не здобула?
А непідкупний вірш-недрема
Мовчить, води набравши в рот,—
Тоді це лихо не окреме,
Тоді вже винен весь народ.
28.05.1981
Правозахисна та філософська лірика «Шанують лиш того народи…»: гімн внутрішній волі, мужність політв'язня перед лицем радянського ГУЛАГу та віра у воскресіння України.
Поезія «Шанують лиш того народи…» створена Миколою Руденком у драматичний період боротьби (1981 рік) — у підпіллі Гельсінського руху, у тюремних слідчих ізоляторах або в мордовських таборах суворого режиму.
Поет писав ці вірші в умовах постійних обшуків і карцерів, заучуючи рядки напам'ять або передаючи їх на волю крізь табірні кордони через мужню дружину Раїсу Руденко.
Розлогий тристопний або чотиристопний анапест (амфібрахій), сповнений ораторської наснаги та епічного дихання.
Поетична мова відзначається граничною точністю слова, відсутністю пишномовства та біблійною вагою кожного формулювання.
У вірші «Шанують лиш того народи…» ліричний герой стверджує суверенність власного духу: тіло можна ув'язнити, але душа, що пізнала істину свободи, залишається непідвладною тиранам.
Моральний стоїцизм поета ґрунтується на щоденній праці совісті та глибокому переконанні, що імперія брехні приречена на неминучий крах.
Твір промовляє до нас як заповіт лицаря духу, чий подвиг наблизив державну незалежність сучасної України.
Теми: микола руденко · внутрішня воля · табірна поезія · гельсінська група · стійкість духу · свобода і гідність