Слова, накидані докупи,—
Давно вже справа не нова.
Передусім, які слова —
Вони живі чи тільки трупи?
П’яненькі лірники-поети
Співають нам про зло й добро.
Але приймають за Дніпро
Холодний плин німої Лети.
Пливе по річці мертве слово.
Кричить модерний віршобай:
— О милий Боже, видибай!
Ген сяє храм злотоголово…
Він справді сяє многі літа,—
Так то ж над батьківським Дніпром!
А вас привіз чужий пором
Туди, де плине мертва Лета.
Правозахисна та філософська лірика «Слова, накидані докупи…»: гімн внутрішній волі, мужність політв'язня перед лицем радянського ГУЛАГу та віра у воскресіння України.
Поезія «Слова, накидані докупи…» створена Миколою Руденком у драматичний період боротьби (1970–1980-ті рік) — у підпіллі Гельсінського руху, у тюремних слідчих ізоляторах або в мордовських таборах суворого режиму.
Поет писав ці вірші в умовах постійних обшуків і карцерів, заучуючи рядки напам'ять або передаючи їх на волю крізь табірні кордони через мужню дружину Раїсу Руденко.
Струнка класична строфіка з виразним перехресним римуванням.
Поетична мова відзначається граничною точністю слова, відсутністю пишномовства та біблійною вагою кожного формулювання.
У вірші «Слова, накидані докупи…» ліричний герой стверджує суверенність власного духу: тіло можна ув'язнити, але душа, що пізнала істину свободи, залишається непідвладною тиранам.
Моральний стоїцизм поета ґрунтується на щоденній праці совісті та глибокому переконанні, що імперія брехні приречена на неминучий крах.
Твір промовляє до нас як заповіт лицаря духу, чий подвиг наблизив державну незалежність сучасної України.
Теми: микола руденко · внутрішня воля · табірна поезія · гельсінська група · стійкість духу · свобода і гідність