Сосни — колони собору,
Небо — розписана баня.
В білій безмовності бору
Дятла ритмічне длубання.
Дятел — як попик, що носом
Мудрість длубає церковну.
Сонце освітленням косим
Схожість довершує повну.
Дятле! Молитви не треба
Із крижаного Синаю.
Сам я під банею неба
Вищу премудрість пізнаю.
Засіб длубання простого
Між сніговими дарами
Не розповість, що святого
Є у зимовому храмі.
Правозахисна та філософська лірика «Сосни — колони собору…»: гімн внутрішній волі, мужність політв'язня перед лицем радянського ГУЛАГу та віра у воскресіння України.
Поезія «Сосни — колони собору…» створена Миколою Руденком у драматичний період боротьби (1970–1980-ті рік) — у підпіллі Гельсінського руху, у тюремних слідчих ізоляторах або в мордовських таборах суворого режиму.
Поет писав ці вірші в умовах постійних обшуків і карцерів, заучуючи рядки напам'ять або передаючи їх на волю крізь табірні кордони через мужню дружину Раїсу Руденко.
Струнка класична строфіка з виразним перехресним римуванням.
Поетична мова відзначається граничною точністю слова, відсутністю пишномовства та біблійною вагою кожного формулювання.
У вірші «Сосни — колони собору…» ліричний герой стверджує суверенність власного духу: тіло можна ув'язнити, але душа, що пізнала істину свободи, залишається непідвладною тиранам.
Моральний стоїцизм поета ґрунтується на щоденній праці совісті та глибокому переконанні, що імперія брехні приречена на неминучий крах.
Твір промовляє до нас як заповіт лицаря духу, чий подвиг наблизив державну незалежність сучасної України.
Теми: микола руденко · внутрішня воля · табірна поезія · гельсінська група · стійкість духу · свобода і гідність