Татарин
Микола Руденко
Ніби душу лікую від давніх ошпарин —
Років сорок це лихо забути велю:
У багнюці конає побитий татарин,
Його руки мотуззям зап’яті в петлю.
Я не знаю за віщо дядьки завелися —
Дико люди жили у донецьких степах.
Душу й досі пече голова його лиса
І той камінь, що людською кров’ю пропах.
Хто ж він був, цей татарин?.. Не відаю
досі.
Били, мабуть, за те, що він череп голив.
Чи за те, що у зайшлого очі розкосі.
Чи за жменьку порічки, за пригорщу слив.
Я ж любив цих людей, односельців
суворих, —
Всі до мене і добрі, й привітні вони.
В кулачищах вугілля чорніє, мов порох.
Я трясу їх за руки: скажи, зупини!..
То не люди були — дикі звірі неначе.
Стала просто багном нежива голова.
І відтоді запала у серце дитяче
Недовіра до вашого, люди, єства.
Все ви можете, все — і любити.
й страждати,
І на доти ворожі лягати грудьми.
Але як зрозуміти і як розгадати
Всю криваву безодню лихої пітьми?
Я ненавиджу вас, дикуни-односельці.
Я люблю вас без міри, мої земляки.
І живе моє серце то в світлій веселці,
То у відчаї, котрий вдихнули віки.
Ніби душу лікую від давніх ошпарин,
Несучи у душі той донецький “рощот”.
І приходить до мене забитий татарин,
І скривавленим ротом питає: за що?..
Про вірш
Правозахисна та філософська лірика «Татарин»: гімн внутрішній волі, мужність політв'язня перед лицем радянського ГУЛАГу та віра у воскресіння України.
Історія
Поезія «Татарин» створена Миколою Руденком у драматичний період боротьби (1970–1980-ті рік) — у підпіллі Гельсінського руху, у тюремних слідчих ізоляторах або в мордовських таборах суворого режиму.
Поет писав ці вірші в умовах постійних обшуків і карцерів, заучуючи рядки напам'ять або передаючи їх на волю крізь табірні кордони через мужню дружину Раїсу Руденко.
Форма
Струнка класична строфіка з виразним перехресним римуванням.
Поетична мова відзначається граничною точністю слова, відсутністю пишномовства та біблійною вагою кожного формулювання.
Як читати
У вірші «Татарин» ліричний герой стверджує суверенність власного духу: тіло можна ув'язнити, але душа, що пізнала істину свободи, залишається непідвладною тиранам.
Моральний стоїцизм поета ґрунтується на щоденній праці совісті та глибокому переконанні, що імперія брехні приречена на неминучий крах.
Твір промовляє до нас як заповіт лицаря духу, чий подвиг наблизив державну незалежність сучасної України.
Теми: микола руденко · внутрішня воля · табірна поезія · гельсінська група · стійкість духу · свобода і гідність