Трохи про надчуттєве
Микола Руденко
Людські чуття — дозорці півзаснулі,
Пташки з чавунним пір'ям на крилі.
Відомо: люди в біополі —
Кулі.
Що котяться, не ходять по землі.
Ми лиш самі для себе є дворукі,
А для астралу —
Круглі, мов сонця.
Що ми це ми — немає запоруки:
Ніщо нам не відкрилось до кінця.
Отож далеких предків величаймо:
У них точніше бачення було.
Русалка? Є!
А лісовик? Звичайно!.. Архангел?..
В нього з полум'я крило.
Ранкове сонце справді має ліру,
Бо то — золотоликий Аполлон…
Хто це пізнав, той заповів нам віру
Та образи між храмових колон.
Пошанувавши храмові закони,
Прошу: нехай запам'ята читач,
Що плями сонячні — це стадіони,
Де велетні змагаються за м'яч.
Хоч я, між іншим, не якийсь проноза,
Але ж верну потроху на своє:
Якщо на небі не живуть без Воза,
Тоді, напевне, і Візник там є.
І пригадавши зеківську турботу,
Погомоню з Небесним Візником:
Щоб я надвечір виповз із-за дроту —
Зроби мене нарешті хоч жуком.
Про вірш
Іронічно-філософський вірш про обмеженість людських чуттів і реальність незримого світу, що закінчується гірким табірним проханням до Небесного Візника. Поєднання космічних роздумів, усмішки й болю неволі творить неповторну інтонацію.
Історія
Микола Руденко — один із засновників Української Гельсінської групи, засуджений 1977 року до семи років таборів суворого режиму та п'яти років заслання. У неволі він продовжував писати вірші й філософські трактати; його табірна лірика виходила за кордоном і стала частиною літератури українського руху опору. Слова «зеківська турбота» та «виповз із-за дроту» прямо відсилають до цього досвіду.
Водночас вірш розвиває улюблені ідеї Руденка-мислителя: уявлення про біополе, астральний вимір людини, енергетичну єдність світу, які він викладав у трактаті «Гносис і сучасність». Поет поєднує наукоподібну лексику з міфологією та християнськими образами, шукаючи синтезу знання й віри.
Форма
Вірш написано п'ятистоповим ямбом — розміром класичної медитативної лірики: «Людські́ чуття́ — дозо́рці півзасну́лі». Розмірений ямбічний рух надає розважанням поважності, на тлі якої особливо гостро звучать іронічні й розмовні вкраплення.
Римування перехресне з чергуванням жіночих і чоловічих клаузул («півзаснулі — Кулі», «крилі — землі»), строфа — катрен. Ритм свідомо порушують діалогічні репліки з питаннями й вигуками («Русалка? Є! А лісовик? Звичайно!..»), які перетворюють філософський монолог на жваву розмову з читачем.
Як читати
Початкові образи задають тон: людські чуття — «дозорці півзаснулі», «пташки з чавунним пір'ям», тобто сторожі, що не здатні злетіти. З погляду біополя люди — «кулі», що котяться, а для астралу — «круглі, мов сонця». Ця гротескна, майже казкова картина розхитує звичне уявлення про людину й наголошує: «ніщо нам не відкрилось до кінця».
Звідси — шана до предків, чиє бачення було «точніше»: русалка, лісовик, архангел з вогненним крилом, Аполлон як золотоликий образ сонця. Поет із лукавою усмішкою додає власні «відкриття» — сонячні плями як стадіони велетнів — і розмірковує, що коли на небі є Віз, то мусить бути й Візник. Гумор тут не знецінює віри, а робить її людяною, живою.
Фінал різко змінює регістр: «пригадавши зеківську турботу», ліричний герой просить Небесного Візника зробити його бодай жуком, щоб надвечір виповзти з-за колючого дроту. Уся космічна філософія раптом зводиться до найпростішого прагнення волі. Цей перехід від Всесвіту до табору — головне смислове напруження вірша: незриме безмежжя духу протиставлено жорстокій обмеженості неволі.
Теми: межі людського пізнання · незримий світ і віра · іронія та самоіронія · неволя і прагнення свободи · мудрість предків