Цей тихий край, озерний світ
Я над усе люблю —
Як жолудь любить пружність віт
І як зерно — ріллю;
Отак, як річка любить ліс,
А журавель весну,—
Бо тут я піснею проріс
І тут навік засну.
Але, поринувши в журбу,
Вербиця не засне.
Якщо ти любиш цю вербу,
То пом’яни й мене.
Бо знаю: ти мій щирий друг,
А друзів крізь віки
Єднають верби, рідний луг
Та лісові струмки.
Правозахисна та філософська лірика «Цей тихий край…»: гімн внутрішній волі, мужність політв'язня перед лицем радянського ГУЛАГу та віра у воскресіння України.
Поезія «Цей тихий край…» створена Миколою Руденком у драматичний період боротьби (1970–1980-ті рік) — у підпіллі Гельсінського руху, у тюремних слідчих ізоляторах або в мордовських таборах суворого режиму.
Поет писав ці вірші в умовах постійних обшуків і карцерів, заучуючи рядки напам'ять або передаючи їх на волю крізь табірні кордони через мужню дружину Раїсу Руденко.
Струнка класична строфіка з виразним перехресним римуванням.
Поетична мова відзначається граничною точністю слова, відсутністю пишномовства та біблійною вагою кожного формулювання.
У вірші «Цей тихий край…» ліричний герой стверджує суверенність власного духу: тіло можна ув'язнити, але душа, що пізнала істину свободи, залишається непідвладною тиранам.
Моральний стоїцизм поета ґрунтується на щоденній праці совісті та глибокому переконанні, що імперія брехні приречена на неминучий крах.
Твір промовляє до нас як заповіт лицаря духу, чий подвиг наблизив державну незалежність сучасної України.
Теми: микола руденко · внутрішня воля · табірна поезія · гельсінська група · стійкість духу · свобода і гідність