У заполярному тумані,
Де спомин душу холодить,
На піднебесному вулкані
Прозорий велетень сидить.
Він сам — туман чи, може, гало,
Чи, може, вічності душа…
Його палило і стругало
Те, що добу не прикраша.
Не врятували запоруки,
Хоч він народи врятував.
І пам’ятник йому за муки
Іще ніхто не скасував.
Та Сонце скульпторів не ждало,
Ту постать врізало в туман.
Як пам’ятник, могутнє гало
Серед снігів до неба встало,
І п’єдестал йому — Вулкан.
1969
Правозахисна та філософська лірика «У заполярному тумані…»: гімн внутрішній волі, мужність політв'язня перед лицем радянського ГУЛАГу та віра у воскресіння України.
Поезія «У заполярному тумані…» створена Миколою Руденком у драматичний період боротьби (1969 рік) — у підпіллі Гельсінського руху, у тюремних слідчих ізоляторах або в мордовських таборах суворого режиму.
Поет писав ці вірші в умовах постійних обшуків і карцерів, заучуючи рядки напам'ять або передаючи їх на волю крізь табірні кордони через мужню дружину Раїсу Руденко.
Струнка класична строфіка з виразним перехресним римуванням.
Поетична мова відзначається граничною точністю слова, відсутністю пишномовства та біблійною вагою кожного формулювання.
У вірші «У заполярному тумані…» ліричний герой стверджує суверенність власного духу: тіло можна ув'язнити, але душа, що пізнала істину свободи, залишається непідвладною тиранам.
Моральний стоїцизм поета ґрунтується на щоденній праці совісті та глибокому переконанні, що імперія брехні приречена на неминучий крах.
Твір промовляє до нас як заповіт лицаря духу, чий подвиг наблизив державну незалежність сучасної України.
Теми: микола руденко · внутрішня воля · табірна поезія · гельсінська група · стійкість духу · свобода і гідність