Віта

Микола Руденко

Рама, прагнувши духовних знань, мандрував по всій Скіфії.
Повер­нувшись на північ, Рама був вра­жений культом людських жертв,
що панував серед його племен.
Едуард Шюре

Є долина між лісом і пасмом горбів,
Де колись починалась трипільська культура.
Річка Віта біжить між столітніх дубів.
Ні, не річка — болотна рідинність похмура.

А проте в давнину тут пливли кораблі
По річках, що лишили прадавні потопи.
І махатми індійські тут серце Землі
Ще й донині шукають —
У центрі Європи.

Не дивуйтесь із мене — я сам це читав
У писаннях, які невідомі сьогодні.
Тут божественний Рама посвяту дістав
Від Вогню, що живе у захмарній безодні.

Був він юним сколотом з північних племен,
Що повстав проти крові, якою кропили
Темні жриці ненависний людям дольмен —
Валуновий граніт, необтесані брили.

Там вели на заклання струнких юнаків,
Що пишатися мусили смертю такою.
І розпатлана жриця, хазяйка віків,
Ніж вганяла у груди сліпою рукою.

І дивився на те синьоокий орач,
Що піснями умів солов’їв чарувати.
Потрясав його груди невидимий плач:
Що ти робиш, кривава, розбещена мати?

Рама вибіг з долини і вирвав ножа,
І закинув далеко в урочище Віти.
Чорне лезо ковтнула болотна іржа —
Вмійте жити, приречені, й сонцю радіти!

Так з’явився той бог, що на білім коні
Світ пройшов від Дніпра до верхів’їв Тібету.
О, шість тисяч років! Нерозгадані дні
І легенди, якими живилась планета.

Він — король мудреців, він— засновник
держав.
Батько вод, що індійські поля оросили,
Цілий світ на долоні у нього лежав,
Заворожений словом небесної сили.

Ця легенда про Раму ще й досі жива,
Хоч померла ріка, що її породила.
Залишилася в лузі висока трава
Та на місці дольмена забута могила.

Віта. Віта! По–нашому Річка Життя.
Я простую селом повз крамницю та школу.
Ген бабуся на призьбі гойдає дитя
Та Грицько–бригадир сонно крутить
“Спідолу”.

Чуєш, Грицю? А винеси кухлик води
Чи міцнішого зілля — вода тут солона.
Чи тобі це відомо, сколоте рудий,
Що село твоє старше від стін Вавілона;

Що раніше від Біблії Рама отут
Вчив братів поклонятись Вогню гомінкому
Та любити людей, шанувати свій труд
І ніколи не зичити лиха нікому?..

Так ми й виросли, Грицю… З цієї землі
Не ходили сусідні краї грабувати.
Та місили цю землю в захланному злі
Люті коні монгольські й німецькі гармати.

Ген у лузі лопати гризуть чорнозем.
Діти хмизом заклали зорю п’ятикутню.
Їхнє вогнище творить найвищу з поем —
“Рамаяну” Космічної ери могутню.

І відважний сколот, що злетить до зірок,
Десь далеко вгорі над земними вітрами
Пригадає це вогнище, перший урок —
І полине довершувать місію Рами.

Про вірш

Правозахисна та філософська лірика «Віта»: гімн внутрішній волі, мужність політв'язня перед лицем радянського ГУЛАГу та віра у воскресіння України.

Історія

Поезія «Віта» створена Миколою Руденком у драматичний період боротьби (1970–1980-ті рік) — у підпіллі Гельсінського руху, у тюремних слідчих ізоляторах або в мордовських таборах суворого режиму.

Поет писав ці вірші в умовах постійних обшуків і карцерів, заучуючи рядки напам'ять або передаючи їх на волю крізь табірні кордони через мужню дружину Раїсу Руденко.

Форма

Струнка класична строфіка з виразним перехресним римуванням.

Поетична мова відзначається граничною точністю слова, відсутністю пишномовства та біблійною вагою кожного формулювання.

Як читати

У вірші «Віта» ліричний герой стверджує суверенність власного духу: тіло можна ув'язнити, але душа, що пізнала істину свободи, залишається непідвладною тиранам.

Моральний стоїцизм поета ґрунтується на щоденній праці совісті та глибокому переконанні, що імперія брехні приречена на неминучий крах.

Твір промовляє до нас як заповіт лицаря духу, чий подвиг наблизив державну незалежність сучасної України.

Теми: микола руденко · внутрішня воля · табірна поезія · гельсінська група · стійкість духу · свобода і гідність

Усі поети