І десь надійшло на останку
Холодне і темне: прощай!
Минаю будинок Держбанку,
Мене обминає одчай.
Даремне змагання — схилиться.
Впевнять: помилилася ти.
Замріяне слово, мов птицю,
Спіймали в повітрі дроти.
Нікуди не може летіти
Примара сліпої журби, —
Сміється і сонце, і вітер,
І голос залізний доби.
1924. ПРОСТІР (вірші). Київ, 1925.
Драматична урбаністично-психологічна елегія про переборення особистої любовної втрати крізь призму потужного пульсу нової індустріальної доби. Інтимний відчай розчиняється у стриманому стоїцизмі та залізній ході невблаганного історичного часу.
Вірш датовано 1924 роком; він увійшов до другої поетичної збірки Павла Филиповича «Простір» (Київ, 1925), у якій автор виразно поєднав герметичну неокласичну строгість із гострим відчуттям сучасного міста доби НЕПу та ранньої радянської індустріалізації.
У творі відбито автобіографічний зріз міського побуту Києва 1920-х років, де на тлі нещодавно зведених монументальних споруд (будинок Держбанку на Інститутській вулиці) та електрифікації розгортається драма самотнього інтелігента, розіп'ятого між приватним болем і колективним оптимізмом епохи.
Ця поезія демонструє показову для українського модернізму 1920-х років трансформацію традиційної елегії: замість замкненого в собі романтичного суму з'являється стоїчне прийняття реальності, гартоване урбаністичною динамікою.
Вірш написано чотиристопним анапестом із чергуванням жіночих і чоловічих рим (абаб). Трискладовий розмір із наголосом на останньому складі надає віршу виразного руху, що відтворює ритм швидкої ходи міськими вулицями та внутрішнє збудження ліричного героя.
Метрична структура вирізняється пластичністю та продуманою паузацією: короткі уривчасті синтаксичні фрази першої строфи («прощай!», «минаю», «обминає») змінюються ширшими інтонаційними хвилями в наступних строфах, відбиваючи процес психологічного опанування афекту.
Художня тканина вірша будується на зіткненні двох вимірів: мікрокосму інтимного розриву («Холодне і темне: прощай!») та макрокосму невблаганного урбаністичного поступу. Топографічний маркер — «будинок Держбанку» — постає символом холодної раціональності матеріального світу, що байдуже височіє над крихкими людськими почуттями.
Ключова метафора другої строфи — «Замріяне слово, мов птицю, / Спіймали в повітрі дроти» — геніально матеріалізує затисненість ліричного, інтимного начала в тенета технізованої цивілізації. Романтичний птах поетичної мрії виявляється безсилим перед сіткою телеграфних і трамвайних дротів нового часу.
Фінал поезії пропонує неокласичне, стоїчне подолання трагедії: ліричний герой відмовляється від «сліпої журби». Сміх сонця, вітру й «залізний голос доби» звучать не як ворожі сили, а як спасительне тверезе протверезіння, що вириває людину з полону емоційної слабкості й повертає у вир реального історичного життя.
Теми: інтимна лірика · урбаністичний пейзаж · стоїцизм · долання самотності · індустріальна доба · психологізм