Хилиться сумно і гнівно
Сонячний день в далині.
Там молода Бондарівна
Мертва лежить у труні.
Сходяться хмари чубаті,
Стогне юрба і гуде:
Годі тобі панувати,
Власнику темних людей!
Чорне шепочеться жито,
Стукає вітер в вікно:
Меду-вина ще не пито,
Буде, ой буде вино!..
1924. ПРОСТІР (вірші). Київ, "Слово", 1925.
Трагічно-бунтарська поетична рефлексія на фольклорний сюжет про Бондарівну, де загибель героїні стає символічним провісником неминучої народної відплати тиранії та соціально-історичного зла.
Поезія датована 1924 роком і увійшла до другої прижиттєвої збірки Павла Филиповича «Простір» (Київ, видавництво «Слово», 1925). Ця книжка засвідчила помітну еволюцію автора від камерного символізму ранньої лірики до історичної глибини, неокласичної монументальності та осмислення буремних зламів доби.
Звернення до образу Бондарівни відсилає до відомої української історичної балади про дівчину-красуню Тетяну Бондарівну, яка відкинула домагання шляхтича Миколи Потоцького й обрала смерть замість наруги. Для Филиповича, знавця фольклору та давнього письменства, цей сюжет слугував не просто етнографічною цитатою, а архетипом незнищенності людської гідності перед обличчям сваволі панівних верств.
У контексті 1920-х років твір набував подвійної семантики: з одного боку, він перегукувався з ідеєю повалення гніту та перемоги «темних людей» (пригноблених мас), з іншого — віщував новий кривавий розлив народної стихії, що несе як очищення, так і тривожну трагедійність.
Вірш написано чотиристопним хореєм із чергуванням жіночих та чоловічих закінчень у строфі (хореїчна каталектика створює маршову, ритмічно пружну пульсацію). Римування перехресне (АбАб), із чергуванням точних і відкритих співзвуч (далені — труні, гуде — людей, вікно — вино).
Строфіка організована в три класичні катрени. Звуковий малюнок насичений алітераціями сонорних [р], [н] та глухих вибухових приголосних («Мертва лежить у труні», «Сходяться хмари чубаті»), що підкреслює грізний, суворий, майже заклинальний пафос висловлювання.
Поетичний простір розгортається від пейзажного образу згасаючого світила («Хилиться сумно і гнівно / Сонячний день») до гранично конкретизованої народної драми, застиглої в просторі пам'яті. Труна мертвої Бондарівни стає композиційним і смисловим ядром тексту, точкою, де особиста трагедія трансформується у вибух колективного гніву.
Образ юрби, що стогне й пророкує загибель «власнику темних людей», утілює фатальний закон історичної відплати. Природа в поезії цілковито антропоморфізована й сповнена зловісного передчуття: «хмари чубаті», «чорне шепочеться жито», «вітер у вікно» — усі ці елементи діють як вісники бунту, що прокидається в глибинах землі.
Фінальна метафора недопитого «меду-вина» черпає силу з баладного та замовляльного коду: бенкет помсти ще попереду, і пролита невинна кров вимагає жертовного завершення. Поет уникає відкритої публіцистичності, концентруючи емоційний накал у стислій, карбувальній формулі невідворотної розплати.
Теми: історична пам'ять · фольклорні мотиви · образ Бондарівни · мотив помсти · тираноборство · неокласицизм