На поталу камінним кригам,
На глуху наругу вітрам,
На зневагу звірам, що плигом
Проминуть і квітку, і храм.
Оддаю і тривожну душу,
І холодний спокій думок,
І вартую, надіюсь, мушу
Виглядати, чи йде Пророк.
Над землею сонце червоне
Залива промінням блакить,
Поруч серце чуже, холодне,
Умира, не може любить.
І на всій безмежній країні
Ні один ще Лазар не встав.
Тільки ночі чорні та сині
Десь пливуть понад морем трав.
ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.
Драматична медитація про трагічну жертовність інтелектуала й пошук духовного оновлення посеред мертвотної тиші зруйнованого світу.
Поезія увійшла до дебютної збірки Павла Филиповича «Земля і вітер» (Київ, 1922), яка зафіксувала болісний злам між символістським світовідчуттям молодого автора та неокласичним прагненням суворої гармонії на тлі катастрофічних наслідків Першої світової війни й поразки визвольних змагань.
Твір постає рефлексією на духовну пустку доби післяреволюційного спустошення, коли колишній соціокультурний космос опинився під загрозою остаточного здичавіння. У цей період неокласики брали на себе місію збереження культурного логосу попри загальний наступ мілітаризму та духовної байдужості.
Вірш написано чотиристопним амфібрахієм із переважно перехресним римуванням (АбАб), чергуванням жіночих і чоловічих клаузул, що створює важку, заколисливо-скорботну ритміку, споріднену з урочистою поховальною або пророчою одою.
Евфонія побудована на чергуванні глухих приголосних та алітераціях «к», «р», «г» («камінним кригам», «плигом / Проминуть і квітку, і храм»), що підсилює відчуття жорстокості оточення й контрастує з м'якшою, протяжнішою вокалікою фінальної строфи.
У центрі твору — антиномія відчуженого ворожого простору («камінні криги», «глуха наруга», «зневага звірам») та саможертовної позиції ліричного суб'єкта, який свідомо віддає душу й розум на випробування задля сторожового обов'язку. Цей обов'язок («вартую, надіюсь, мушу») втілює неокласичну етику незламного тривання культури перед лицем хаосу.
Ключовий євангельський образ Лазаря розгортає мотив паралізованої духовної летаргії суспільства («І на всій безмежній країні / Ні один ще Лазар не встав»). Відсутність воскресіння знаменує стан зневіри й нечулості, де сусіднє «серце чуже, холодне» втратило здатність любити під оманливо-грізним кривавим сонцем революційного перелому.
Фінал виводить екзистенційну тривогу в універсальну космічну площину: безмовні «чорні та сині» ночі над «морем трав» підкреслюють самотність візіонера перед невблаганним плином вічності, лишаючи надію на прихід рятівного Пророка відкритою, але ще не здійсненою.
Теми: філософська лірика · духовне воскресіння · жертовність і покликання · біблійні алюзії · трагедія здичавіння · неокласицизм