Не хижі заклики пожеж,
Не безнадійний рев гармати, —
В поля майбутнього зайшла ти,
Минулу радість в них знайдеш.
Де жебраки? Уже людині
Земля готує вічний дар,
І сонце — золотий кобзар —
Збудило гори і долини.
І трави ждуть отар, і жде
Дніпро пташок — човнів веселих,
Ще мить — у місті і у селах
Життя розквітне, заугде,
А давнє слово на сторожі,
Напівзабуте слово те,
Як пишне дерево, зросте
У дні співучі і погожі.
Вірш виражає неокласичну віру у подолання руйнівного революційного хаосу через гармонізуючу силу культурної пам'яті, мирної праці та вічного відродження буття. Поет утверджує тяглість духовної традиції, де «давнє слово» постає нетлінним оберегом національного та людського буття.
Твір постає показовим зразком лірики київських «неокласиків» початку 1920-х років, коли після кривавих потрясінь Першої світової війни, визвольних змагань та громадянського протистояння в суспільстві визрівала жага стабільності, миру й созидання. Павло Филипович полемізує з тогочасним авангардистським та пролеткультівським культом мілітаризму, стихійного руйнування та безжального заперечення минулого («хижі заклики пожеж», «рев гармати»).
У творчій еволюції поета цей вірш знаменує перехід від тривожної, іноді катастрофічної рефлексії доби «Землі і вітру» (1922) до урівноваженого, проясненого світовідчуття збірки «Простір» (1925). Филипович, будучи видатним ученим-літературознавцем, свідомо вкорінює поетичний світогляд у культуру як противагу варварству та хаосу доби постреволюційної трансформації.
Вірш написано чотиристопним ямбом із чергуванням пірихіїв, що надає звучанню водночас урочистості, динаміки та стриманого розважливого спокою. Ритмомелодика твору плавна, медитативна, позбавлена маршової рубчастості, властивої тогочасній революційній агітаційній поезії.
Твір побудовано як єдиний 16-рядковий монострофічний текст із перехресним та кільцевим римуванням (із виразною перехресною основою), де чергуються жіночі й чоловічі клаузули. Виразна евфонія спирається на гармонійний звукопис голосних (зокрема широких «а», «о») та м'яких алітерацій («л», «р»), створюючи світлу органну звучність фіналу.
Центральна антитеза вірша — контраст між кривавою руїною війни («хижі заклики пожеж», «безнадійний рев гармати») та вітальним спокоєм природи й буття («поля майбутнього», «сонце — золотий кобзар», «Дніпро пташок — човнів веселих»). Филипович десакралізує культ вогню й руйнації, повертаючи погляд до вічних категорій: землі, сонця, мирної праці та отар.
Образ сонця як «золотого кобзаря» тонко перегукується з національним міфом і шевченківською архетиповою образністю, позбавленою при цьому народницького етнографізму завдяки пластичній неокласичній обробці. Водночас «давнє, напівзабуте слово», що «як пишне дерево, зросте», стає культурософським серцем вірша: для Филиповича саме мова, логос і культурна спадщина є живодайним опертям, без якого будь-яке суспільне оновлення приречене на дикість.
Теми: неокласицизм · культура і пам'ять · війна і мир · відродження природи · філософія життя