Не вино, не сон і не отруту…
В темній чаші — спокій і вода.
Ти не славив затінки і скруту,
Подививсь: проходить череда.
Жовтий промін сяє на оборі,
Півником червоним — у вікні.
Руки загорілі і нескорі
Подали напитися мені.
Я напився і сказав: спасибі!
За селом яри і далечінь,
І вітряк вклонився чорній скибі,
Тій роботі впертих поколінь.
Срібні верби, не згадайте лихом
Злидарів і мрійників-невдах.
Курявою і гудінням тихим
Стелиться повечорілий шлях.
Глибоке поетичне переживання простоти буття, де селянська праця, тиша вечора й ковток чистої води відкривають справжній мир і вічну гармонію буття.
Вірш належить до раннього зрілого етапу творчості Павла Филиповича і презентує характерне для київських неокласиків навернення до античного ідеалу атараксії — душевної незворушності, знайденої в єдності з рідною землею та її тисячолітнім укладом.
Поезія виразно маркує подолання модерністської декадентської втоми й революційного екстазу, пропонуючи натомість апологію стійкого життєтворення, вірності корінним традиціям народу та глибокої поваги до щоденної хліборобської праці.
Твір укладено чотиристопним анапестом із перехресним римуванням (АбАб) та правильним чергуванням жіночих і чоловічих рим, що надає висловлюванню неспішної епічної виваженості та плинності народної оповіді.
Звукова організація позначена м'якою евфонією: домінування сонорних звуків [р], [л], [н], [в] підкреслює вечірній спокій, а звуконаслідувальні сполуки («курявою і гудінням тихим») майстерно передають фізичне відчуття сільського шляху у присмерку.
Початкове заперечення штучних спокус («не вино, не сон і не отруту») одразу відкидає декадентський ескапізм та ілюзорне знеболення, утверджуючи високу цінність кришталевої простоти — «спокою і води» в темній чаші. Цей архетипний жест утамування спраги стає актом причастя до першооснов буття через мозолясті, «нескорі» руки селянина.
Просторова побудова вірша розгортається від інтимного мікросвіту селянської оселі («півником червоним — у вікні») до безмежного краєвиду ярів, де вітряк постає символом шанобливого поклону духовної культури перед матеріальною «чорною скибою» — важкою спадкоємною працею поколінь.
Звертання до срібних верб містить тонку автоіронічну ноту щодо «злидарів і мрійників-невдах», якими почуваються рафіновані інтелігенти на роздоріжжі історії. Проте замість зневіри фінал наповнюється медитативним просвітленням: заспокоєний вечірній шлях об'єднує і споконвічного трудівника, і вдячного поета-споглядача.
Теми: філософська лірика · простота буття · праця хлібороба · гармонія з природою · причастя землею · вечірній пейзаж