Єдина воля володіє світом,
Веде в майбутнє нас єдиний шлях,
Ми умремо з єдиним заповітом
В непереможних і міцних серцях.
Врятує вроду і себе людина,
Життя зросте над попелом руїн, —
Велика мрія, мудра і єдина,
Недаром дзвонить у всесвітній дзвін.
Віки летять, а в неозорім морі
Єдине сонце для землі горить,
І всі колись з'єднаються в просторі —
Людина, звір, і квітка, і блакить.
ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.
Урочистий філософсько-космогонічний гімн пантеїстичної єдності буття, що проголошує тріумф життя, гармонії та творчого людиноцентричного духу над руїнами повоєнної катастрофи. Вірш випромінює непохитний оптимізм, неокласичну ясність і віру в універсальне братерство всього сущого.
Вірш увійшов до дебютної поетичної збірки Павла Филиповича «Земля і вітер» (Київ, 1922), яка засвідчила остаточний перехід автора від раннього російськомовного символізму до вивершеного українського неокласицизму з виразними неовіталістичними акцентами.
Твір створювався на тлі згарищ Першої світової війни, революційного лихоліття та виснажливої громадянської війни, коли українська культура шукала нових духовних опор серед повної матеріальної розрухи. Филипович протиставляє хаосу доби спокійну велич універсальних світових законів.
У контексті тогочасного літоб'єднання неокласиків ця поезія є маніфестом збереження культури й людяності: всупереч катастрофізму й руйнівним класовим гаслам доби поет утверджує ідеал космічного всеєдинства та відродження краси.
Поезія написана класичним п'ятистопним ямбом із чергуванням жіночих і чоловічих клаузул за перехресною схемою римування (абаб). Рівномірний, плавний ямбічний крок забезпечує ораторську поважність і монументальну виваженість поетичної оповіді.
Строфіка твору тричастинна (три класичні катрени), що відповідає логіці філософського силогізму: від тези про світову волю через антитезу подолання руїни до синтезу всесвітнього злиття. Евфонічний лад вирізняється повнозвучністю голосних (о, е, і), широким використанням величних анафор («єдина», «єдиний») та дзвонких приголосних, які сугестують звучання згаданого у вірші «всесвітнього дзвона».
Філософська концепція вірша спирається на ідею пантеїзму й волюнтаризму, трансформовану крізь естетичний гуманізм. «Єдина воля» тут постає не сліпою руйнівною силою Шопенгауера, а життєдайним космічним логосом, який веде людство крізь випробування до великої інтегральної мрії.
Центральний образ другої строфи — життя, що невблаганно зростає «над попелом руїн» — несе виразний месіанський зміст. Порятунок «вроди» (краси) мислиться як головна місія людини; естетичне начало ототожнюється з етичним і вітальним, рятуючи людську сутність від деградації посеред жорстокості епохи.
Фінал твору малює грандіозну картину всекосмічного примирення, де зникає ієрархія та антропоцентрична відокремленість: «Людина, звір, і квітка, і блакить». Ця візія споріднює поезію Филиповича з натурфілософією Відродження та романтичним універсалізмом, утверджуючи гармонійне розчинення індивідуального буття у вічному всесвітньому просторі.
Теми: філософська лірика · пантеїзм і всеєдність · відродження з руїн · культ краси · космічна гармонія · неовіталізм