Кон’юнктивіт

Тодось Осьмачка

Я дівчину любив, люблю і нині,
й вона мені сказала в пізній час:
“І сонце й місяць розійшлись в долині…
шліть старостів, і я піду за вас…”

І зникла в яр… Я ж вибіг на висоти
дивитися на стежку на снігу,
з якої сонце сяло, повне цноти,
як на стеблі лілея на лугу.

І я зрадів, ходив, як те світило,
і гору хилитав, немов лозу,
і весь я був покритий густо пилом,
що з кручі вивівався аж внизу.

І я зрадів, і сонце, ніби милу,
все виряджав з ґраніту на ґраніт,
аж доки зір згубив видющу силу,
запікшися в тяжкий кон’юнктивіт.

Та лікар там, де скрізь білоодежно,
закапав очі справді недарма,
бо можу знов на сонце обережно
дивитися очима обома.

Але чого? З якого справді дуру
я споглядав небесну ту біду?
Чи не було церков, чи, може, муру
в німецькім місті, сповненім ладу?

ІІ.

І мовила вона: “Аж в серце ріже,
бо з чого це Господь мене зліпив?
Що не догляділа я вас раніше,
що ви вже трохи сивий і сліпий?”

Я ж дівчину любив, люблю і досі,
хоч на розлуку чув я, чув я спів:
“Настала серед літа мокра осінь,
і лист від граба перший відлетів…

Не шліте старостів святковим кроком,
бо я вночі і вдень не сплю й не сплю,
бо я весь світ ще облітаю оком,
бо я молодшого від вас люблю…”

Гей, люди добрії, гей, Бога ради,
що то за хата, що за краєвид,
щоб я там лікаря міг попрохати
залити в серці мій кон’юнктивіт?

Бо я довірив сонцю зір свій зрячий
і серце дівчині живе приніс,
а нині вже в вічу пісок гарячий
і серце мре без ласки і без сліз.

ІІІ.

Сідало сонце, в горах сяла крига
аж там, аж там, на кінчиках вершин,
і серце знов, мов нерозкрита книга
без читача, темніло із долин.

Куди ж мені самому мандрувати,
які минати гори та шпилі,
щоб серце не боліло від дівчати
і ліків не шукало на жалі?

Куди ж мені іти супроти ночі
ще й стежкою страшної самоти,
аби розбірливо дивились очі
у далину, хоч, може, й без мети?

Аби дивилися, та не на шати,
що в сонця в горах мов серед гробів,
а щоб у мандрах не потребувати
ніколи поводатаря собі?

І гей, чи можна бути оборонцем
всього Господнього добра і зла,
що, ніби дівчина, світило сонце
і ніби сонце дівчина була?

І вже зайшло воно, погасла крига
аж там, аж там, на кінчиках вершин,
і серце, мов загубленая книга,
пропало тихо в темряві долин.

Про вірш

Експресіоністичний крик зраненої душі про катастрофу селянського космосу та криваві рани української землі під пресом комуністичного терору.

Історія

Твір належить до доробку Тодося Осьмачки — одного з найбільш трагічних і геніальних експресіоністів Розстріляного відродження (група МАРС). Переживши жахи колективізації, арешти та психіатричні тюрми, поет дивом утік на Захід.

У збірках «Круча», «Скитські огні» та «Під чужим небом» Осьмачка відтворив біблійний масштаб народної трагедії XX століття з неповторною густотою мови.

Форма

Метрична структура: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.

Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Звуковий лад відзначається природною гармонією вокалізму та продуманою системою інтонаційних акцентів.

Як читати

Твір відкривається виразним образним або філософським зачином («Я дівчину любив, люблю і нині»), що відразу захоплює увагу читача та створює неповторну емоційну тональність.

У кульмінації («бо я весь світ ще облітаю оком») ліричне почуття сягає найбільшої напруги: через зіставлення внутрішнього стану героїв із навколишнім світом розкривається глибинний підтекст твору.

Фінал вірша («пропало тихо в темряві долин») приносить відчуття гармонійного завершення естетичного задуму, залишаючи глибокий слід у свідомості читача та утверджуючи незнищенність духовних цінностей.

Теми: експресіонізм · трагедія буття · інтимна лірика · пейзажна лірика · філософія серця

Усі поети