Монолог
Око, око, не дуже бачиш ти глибоко.
Т. Шевченко
Коли ти, Боже, рушив світом зорі й води
і випустив на землю тварі і народи,
то мусів би і вічну правду дати їм,
що по заслузі насилає хмари й грім…
щоб кожній нації хоч трохи дати неба
і не ввести в злиденність дух їй
та в занепад.
А то немає правдо… і в твоїх світах
панує боротьби давно відомий жах
за щонайкращу в тебе серед ночі зірку,
щоб стати у раю найпершим при одвірку.
І скрізь супроти України, мов раба,
реве безжалісно нещадна боротьба
всіх складників анархії страшної
серед байдужості та криги світової…
І ми тепер не вирвемо із боротьби
зозулі навіть для весінньої верби,
аби гукала до людей крізь теплі віти
про сонце те, що без утоми світить…
І дух наш, думку затаївши в свисті куль,
шумітиме у світ, як верби без зозуль.
А слово в його стане ще раз серед тлуму,
одягнене в важку одежу лайки й глуму,
і пожене його по кожній стороні
нужда на хліб робити день при дні…
і на високу творчість навіть і неділя
не дасть йому спасенного дозвілля.
Хіба що знов, знеможене, впаде у рів
відпочивати без тепла й розкішних снів,
де просичать гадюки і прокрячуть ґави
про смерть і молодості, і уяви…
І це глухе нічне сичання з криком ґав
узяте буде словом до щоденних справ,
як люта туга за єдиним творчим щастям
з великістю такою, мов святе причастя…
Узяте буде, щоб в осінні вечори
від його вмерти на сусідньому дворі,
аби сказали люди вранці без наруги:
“Напевно, вмерло від таємної недуги”.
Ох ні… Мій Боже! ні! на віки вічні ні…
таку ганьбу зустріти краще у труні
з єдиною лише турботою моєю,
з такою, як і смерть єдина над землею,
що нездійснимістю горить в душі моїй
і через те ще більшає від безнадій:
аби за смерть таку розпука серед терній
труну мою над світом підняла,
і, Боже око, ти на дибі цій модерній
щоб висохло на муках за свої діла!