Мандрівка
Я був не з криці, не з заліза, не з бетону
тоді, коли безправний без мети ходив,
і люди українські пити й самогону
мені давали, мов джерельної води.
І там, де з праці кам’яніють в пальцях жили
і висихає з горя слізне джерело,
мене спочити люди часто садовили,
а з торби все давали, що у них було.
І почував не раз, як тихо із сім’єю
мовчали хазяйни, мов блискання роси.
І, не вслухаючися, я радів душею,
що виступає в душах марево краси.
Але коли я втомою приймав дрімоту,
зловіснішу, ніж на млині сова,
тоді вступала тихо в мовчазну господу,
неначе звір лісний, таємна гепева.
І всі кишені вивертала недіряві,
розпорюючи в черевиках ремінці,
і в тій моїй одежі, що була на лаві,
обмацуючи наймізерніші рубці.
І вже коли на розшук пропадав їх задум,
вони і голку відбирали, й гребінець
і віддавали, ніби плату за посаду,
гурткові переляканих колгоспних серць.
І говорили люди вдячних слів багато,
випроводжаючи гостей під місяць потайний,
але ніхто не знає, чи в нещасну хату
бажали ще раз тих відвідин хазяйни.
ІІ
І польові собаки діяли так само,
як і колгоспники в примерлому селі:
чи я ішов по тінях хмар під небесами
через глибокий яр до свіжої ріллі,
чи я відпочивав десь на середохресті,
і споглядав у глибочезну далину,
і після довгого вдивляння там нарешті
упізнавав церкви, мов крейдяну луну, —
однаково собаки пробіганням диким
мене не турбували й бігли в бур’яни,
хіба що вітер тяг від мене їм до “пики”,
то нюхали повітря степове вони.
А потім сумно починали довго вити туди,
де з хмарами пливли з церков хрести
немов людей гукав той сум несамовитий,
щоб рятувати душу, йшли від самоти.
Коли ж я в скирті спав, неначе мертвий вихор
і трохи хліба мав у хусточці новій,
вони його у мене витягали тихо
і, швидко відійшовши, їли на траві.
Але ніколи після сну в собачих межах
не бачив я, розпачливий здавивши крик,
аби розпорота була моя одежа:
чи шапка, чи штани, чи бриль, чи черевик.
І страшно я хотів, аби ту дійсність вражу
розбила дівчина сумним тремтінням слів,
хоч би й таких: “Це ви за Батьківщину нашу
пішли на дику ласку польових сірків?”
Але мовчали всі, неначе купи мряки
або скорчовані пеньки в чужих гаях,
тому тоді бажав я тільки, щоб собаки
мені стрічалися бездомні на полях.
І, мабуть, час того колишнього бажання
був тяжко зaклятий стогнанням вічних мук,
що і по днесь стрічаю гавкання й гарчання,
аби у мене торбу вихопити з рук.
І я уже тепер нічого не бажаю,
затримуючи тільки свій самотній крок,
де звуки світові в безоднях затихають
і дивляться на нас мільйонами зірок.