Мандрівка

Тодось Осьмачка

Я був не з криці, не з заліза, не з бетону
тоді, коли безправний без мети ходив,
і люди українські пити й самогону
мені давали, мов джерельної води.

І там, де з праці кам’яніють в пальцях жили
і висихає з горя слізне джерело,
мене спочити люди часто садовили,
а з торби все давали, що у них було.

І почував не раз, як тихо із сім’єю
мовчали хазяйни, мов блискання роси.
І, не вслухаючися, я радів душею,
що виступає в душах марево краси.

Але коли я втомою приймав дрімоту,
зловіснішу, ніж на млині сова,
тоді вступала тихо в мовчазну господу,
неначе звір лісний, таємна гепева.

І всі кишені вивертала недіряві,
розпорюючи в черевиках ремінці,
і в тій моїй одежі, що була на лаві,
обмацуючи наймізерніші рубці.

І вже коли на розшук пропадав їх задум,
вони і голку відбирали, й гребінець
і віддавали, ніби плату за посаду,
гурткові переляканих колгоспних серць.

І говорили люди вдячних слів багато,
випроводжаючи гостей під місяць потайний,
але ніхто не знає, чи в нещасну хату
бажали ще раз тих відвідин хазяйни.

ІІ

І польові собаки діяли так само,
як і колгоспники в примерлому селі:
чи я ішов по тінях хмар під небесами
через глибокий яр до свіжої ріллі,

чи я відпочивав десь на середохресті,
і споглядав у глибочезну далину,
і після довгого вдивляння там нарешті
упізнавав церкви, мов крейдяну луну, —

однаково собаки пробіганням диким
мене не турбували й бігли в бур’яни,
хіба що вітер тяг від мене їм до “пики”,
то нюхали повітря степове вони.

А потім сумно починали довго вити туди,
де з хмарами пливли з церков хрести
немов людей гукав той сум несамовитий,
щоб рятувати душу, йшли від самоти.

Коли ж я в скирті спав, неначе мертвий вихор
і трохи хліба мав у хусточці новій,
вони його у мене витягали тихо
і, швидко відійшовши, їли на траві.

Але ніколи після сну в собачих межах
не бачив я, розпачливий здавивши крик,
аби розпорота була моя одежа:
чи шапка, чи штани, чи бриль, чи черевик.

І страшно я хотів, аби ту дійсність вражу
розбила дівчина сумним тремтінням слів,
хоч би й таких: “Це ви за Батьківщину нашу
пішли на дику ласку польових сірків?”

Але мовчали всі, неначе купи мряки
або скорчовані пеньки в чужих гаях,
тому тоді бажав я тільки, щоб собаки
мені стрічалися бездомні на полях.

І, мабуть, час того колишнього бажання
був тяжко зaклятий стогнанням вічних мук,
що і по днесь стрічаю гавкання й гарчання,
аби у мене торбу вихопити з рук.

І я уже тепер нічого не бажаю,
затримуючи тільки свій самотній крок,
де звуки світові в безоднях затихають
і дивляться на нас мільйонами зірок.

Про вірш

Експресіоністичний крик зраненої душі про катастрофу селянського космосу та криваві рани української землі під пресом комуністичного терору.

Історія

Твір належить до доробку Тодося Осьмачки — одного з найбільш трагічних і геніальних експресіоністів Розстріляного відродження (група МАРС). Переживши жахи колективізації, арешти та психіатричні тюрми, поет дивом утік на Захід.

У збірках «Круча», «Скитські огні» та «Під чужим небом» Осьмачка відтворив біблійний масштаб народної трагедії XX століття з неповторною густотою мови.

Форма

Метрична структура: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.

Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Звуковий лад відзначається природною гармонією вокалізму та продуманою системою інтонаційних акцентів.

Як читати

Твір відкривається виразним образним або філософським зачином («Я був не з криці, не з заліза, не з бетону»), що відразу захоплює увагу читача та створює неповторну емоційну тональність.

У кульмінації («і після довгого вдивляння там нарешті») ліричне почуття сягає найбільшої напруги: через зіставлення внутрішнього стану героїв із навколишнім світом розкривається глибинний підтекст твору.

Фінал вірша («і дивляться на нас мільйонами зірок») приносить відчуття гармонійного завершення естетичного задуму, залишаючи глибокий слід у свідомості читача та утверджуючи незнищенність духовних цінностей.

Теми: експресіонізм · трагедія буття · інтимна лірика · пейзажна лірика · філософія серця

Усі поети