Чорна симфонiя
Василь Бобинський
Лягло червоним трупом сонце,
хтось заколов його ножем.
I бризнула потопа крови
На небосхил, на чорнозем.
Смiється хтось подiбний, дикий,
I тiшиться, що смерть принiс.
Полошить чорнi зграї крукiв,
що сiли хмарою на лiс.
Крiзь лiс, крiзь чорне цвинтарище
iде самотнiй мандрiвник.
У серцi в його чорна тиша,
Така, як крик, як крик, як крик.
Десь є кiнець людським дорогам,
десь є спочин людським серцям.
Тобi ж нiде нема нiчого,
i скрiзь ти сам, i скрiзь ти сам.
Десь є привiтнi яснi очi,
десь є тепло жагучих рук.
Над лiсом чортовим посланцем
крильми лопоче важко крук.
Крiзь лiс, крiзь голе цвинтарище
iде самотнiй мандрiвник.
У серцi в його чорна тиша,
така, як крик, як крик, як крик.
О, не дiйдеш, не доблагаєш!
Де ступиш — їдь, де станеш — глум.
У серцi в тебе чорна тиша
I невiдступний, вiрний сум.
О, не дiйдеш, не доблагаєш,
не видивиш шляхам кiнця!
Сполошиш тiльки тiнi в лiсi
i чортового посланця.
Спiткнешся, впадеш i не встанеш,
i будеш сам, i будеш сам.
Куди iдеш? Чого благаєш?
Нема, нема дороги там!
Спiткнешся, впадеш i не встанеш,
хрестом розкинеш муку рук.
I до очей твоїх по снiгу
Скакатиме незграбний крук.
Лежатимеш спокiйний, тихий,
з блiдим, розплющеним лицем.
Лягло червоним трупом сонце,
хтось заколов його ножем.
Про вірш
Похмурий експресіоністичний шедевр про екзистенційну самотність, безвихідь блукань спустошеним світом та фатальну невідворотність смерті перед крижаним оком всесвіту.
Історія
Поезія належить до найбільш зрілого й похмурого модерністського пласта творчості Бобинського, позначеного гірким досвідом воєнних лихоліть, поразки визвольних змагань та глибокої кризи європейського гуманізму початку ХХ століття. Вона суголосна трагічним настроям львівської літературної групи «Митуса», одним із лідерів якої був автор, де панував естетизм скорботи, жаху й розчарування в історичному поступі.
Твір перегукується з найкращими зразками раннього німецького та австрійського експресіонізму (Георг Тракль, Ґотфрід Бенн), фіксуючи духовну безпритульність модерної людини, залишеної наодинці з космічною пусткою та безглуздям страждання.
Форма
Вірш побудований за законами музичної форми — симфонії чи пасакалії: він має чітке колоподібне (рондоподібне) обрамлення («Лягло червоним трупом сонце, / хтось заколов його ножем...»), що замкненою структурою підкреслює фатальну приреченість мандрівника.
Текст написаний тристопним і чотиристопним хореєм із перехресним римуванням. Ритмомелодика насичена нав'язливими тавтологічними рефренами («як крик, як крик, як крик», «і скрізь ти сам, і скрізь ти сам»), які утворюють ефект заклинання, монотонного кроку й психологічного заціпеніння.
Як читати
Поезія відкривається одним із найжорстокіших і найяскравіших метафоричних образів українського експресіонізму — заходом сонця як закривавленим трупом, заколотим ножем. Цей космічний злочин заливає небо й чорнозем потоками крові, позбавляючи світ тепла й божественної присутності; деміургом цього простору стає «дикий і подібний» хтось, хто радіє принесеній смерті.
Символіка пейзажу перетворюється на чисту проєкцію спустошеної душі: «голе цвинтарище», зграї круків, морозний сніг і «чорна тиша, така як крик». Просторова траєкторія самотнього мандрівника веде в абсолютне нікуди («Нема, нема дороги там!»), завершуючись символічним розп'яттям на снігу («хрестом розкинеш муку рук»), де над розплющеними, незрячими очима звитяжно стрибає крук — «чортів посланець» вічного нігілізму.
Теми: екзистенційна самотність · експресіоністичний жах буття · смерть і кривавий захід сонця · безвихідь і фаталізм · мотив блукання цвинтарем світу